Утрачений світ - Артур Конан Дойль

чи перевищують здібності пересічного лондонця. Ще коли я вибирався в експедицію і йшов проти води, мені пощастило вилікувати декого з цих індіанців і взагалі вразити їх своєю особою, тим-то не дивно було, що вони ревно чекали мого повернення. З їхньої жестикуляції я зрозумів, що хтось потребує моєї медичної допомоги, тож разом із їхнім ватажком пішов до однієї в халуп. Ввійшовши туди, я побачив, що пацієнт, до якого мене кликали, тільки-но помер. На мій подив, то виявився не індіанець, а білий — справжня біла людина з ясним волоссям і деякими ознаками альбіноса. Одягнений в якесь дрантя, він мав страшенно виснажений вигляд, і все тіло його свідчило про тривалі страждання. Скільки я міг зрозуміти з розповіді тубільців, він був для них зовсім чужий і прийшов у їхнє селище з лісової хащі вкрай знеможений.

У головах небіжчика лежала його дорожна торба, і я уважно переглянув її вміст. На ярличку, прикріпленому всередині, було написано ім'я померлого: «Мепл-Вайт, Лейк-авеню, Детройт, штат Мічіган». Перед цим ім'ям я завжди охоче скину капелюха. Не буде перебільшенням, що коли мої заслуги визнають, воно стоятиме поряд з моїм. Речі в торбі вказували на те, що він був художник та поет, і подорожував, шукаючи нових вражень. Я не маю себе за фахівця в цих справах, але, на мою думку, вірші, що їх я знайшов у торбі, не дуже були вправні. В торбі лежало також кілька таких собі ескізів з краєвидами річки, скринька з фарбами, скринька з кольоровою крейдою, пара пензлів, оця вигнута кістка, що лежить на чорнильниці, том Бекстера «Мухи та метелики», дешевий револьвер і кілька патронів. З убрання там не було нічого, — може, він загубив його, подорожуючи, або й взагалі не мав. Оце й усе, що знайшлося в торбі того мандрівного представника американської богеми.

Я вже обернувся відходити, коли в око мені впало, що з кишені його пошарпаної куртки щось стирчить. То був альбом для малюнків у такому самому вигляді, який він має й досі. Можу вас запевнити, що до цієї реліквії, яка так щасливо потрапила мені до рук, я ставлюся з не меншою пошаною, ніж до першого видання творів Шекспіра. Тепер я вручаю цей альбом вам: візьміть його й перегляньте сторінка за сторінкою.

Челенджер запалив сигару, відхилився на спинку крісла і своїм лютим ущипливим поглядом став стежити, яке враження справляють на мене ці малюнки.

Я розгорнув альбом, сподіваючись знайти в ньому щось незвичайне, хоч я й сам не уявляв, що саме. На першій сторінці мене спіткало розчарування, бо там був лише портрет якогось гладуна в двобортній куртці, підписаний «Джіммі Колвер на поштовому пароплаві». Далі йшла ціла низка начерків з індіанського життя. Ще далі я надибав портрет веселого тілистого священика в крислатому брилі й дуже сухорлявого європейця, що сидів навпроти нього, а підпис під малюнком був такий: «Сніданок з фра Крістоферо в Розаріо». На подальших кількох аркушах були обриси жінок і дітей, а потім ще чимало малюнків різних тварин з такими поясненнями, як-от: «Ламантин на піщаній косі», «Черепахи та їхні яйця», «Чорний агуті під міртовою пальмою» — остання тварина нагадувала величезну свиню — і нарешті я знайшов дві сторінки, де були ескізи довгоносих, бридких на вигляд ящерів. Ніякого інтересу вони в мене не викликали, що я відверто й сказав професорові.

— Це, певно, простісінькі собі крокодили?

— Алігатори! Алігатори! Хіба ж у Південній Америці водяться крокодили? Різниця між ними полягає…

— Я маю на увазі, що тут нема нічого особливого, нічого такого, що виправдало б ваші слова.

Професор поблажливо посміхнувся.

— Перегорніть ще сторінку.

Але й наступна сторінка не містила нічого надзвичайного. То був нашвидку намальований фарбами ескіз на цілу сторінку, якийсь краєвид — такі малюнки роблять художники з натури, щоб скористатися з них при дальшій розробці теми. На передньому плані була вкрита злиденною ясно-зеленою рослинністю долина, що, спадисто йдучи вгору, закінчувалась лінією темно-червоних, смугастих, схожих на базальтові, скель. Вдалині ці скелі підносилися угору суцільною кам'яною стіною. Обіч стіни одинцем стояла пірамідальної форми круча з розлогим деревом на вершині — явно відокремлена від основного хребта. Над усім цим сяяло блакитне тропічне небо. Верхів'я червоних скель було оторочене вузенькою зеленою смужкою. На наступній сторінці був той самий акварельний пейзаж, тільки намальований зблизька, через що всі деталі на ньому проступали виразніше.

— Ну? — спитав професор.

— Безперечно, це дуже оригінальна формація, — зауважив я, — але я не досить розуміюся на геології, щоб сказати, чи й справді вона така вже незвичайна.

— Незвичайна! — повторив Челенджер. — Та вона унікальна! Це щось неймовірне! Ніхто на землі й не уявляв, що таке може бути. Подивіться тепер далі.

Я перегорнув сторінку й аж скрикнув з подиву. Там був малюнок найчудернацькішої тварини, яку мені будь-коли доводилось бачити. Геть мов той привид, який може ввижатись хіба курцеві опію чи божевільному. Уявіть собі голову як у птаха, тулуб наче в розбухлої ящірки, довжелезний хвіст, укритий гострими колючками, а на горбуватій спині — високі зубчасті торочки, що скидалися на шерег півнячих гребенів, розташованих один за одним. Перед цим створінням стояв якийсь недоладний чоловічок-недоросток.

— Ну, і що ви про це думаєте? — вигукнув професор, потираючи руки з виглядом переможця.

— Це якась потвора, якесь чудовисько.

— Але чого б то художник став малювати таку тварину?

— Мабуть, хильнув забагато джину.

— А кращого пояснення ви не годні запропонувати?

— Добре, а як же ви це пояснюєте, сер?

— Та тільки так: очевидно, ця тварина реально існує, її намальовано з натури.

Я не засміявся тільки тому, що вчасно пригадав, як ми колесом котилися вздовж коридора.

— Безперечно, безперечно, — підтвердив я догідливим тоном, яким, бува, заспокоюють дурника. — Хоча, мушу признатись, мене страшенно дивує оця манісінька людська постать. Якби то був індіанець, можна було б вбачати в цьому доказ того, що в Америці живе плем'я пігмеїв, але він, здається, європеєць, бо на ньому корковий шолом.

Професор фуркнув, немов розлючений бізон.

— Ви таки переходите всякі межі! — сказав він. — Я ніколи не повірив би, що можлива така міра тупості. Що у вас — прогресивний параліч? Атрофія мозку? Дивовижно!

Професорів спалах був такий безглуздий, що шкода було витрачати енергію, обурюючись на нього: тоді довелося б сердитись увесь час. Я обмежився тим, що стомлено всміхнувся.

— Мене вразив такий малий зріст цього чоловіка, — пояснив я.

— Дивіться сюди, — він нахилився вперед і тицьнув своїм волохатим і товстим, як сосиска, пальцем у малюнок. — Бачите оцю рослину позад звірини?