Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » День опричника - Володимир Георгійович Сорокін

День опричника - Володимир Георгійович Сорокін

Читаємо онлайн День опричника - Володимир Георгійович Сорокін
ти вже тут?

— Де ж мені ще бути, Батю!

Кидаю Баті кулю. Ловить, розглядає на світлі, примружившись:

— Ага… норма!

Слідом за Батею входять Шелет, Самое я, Єроха, Мокрий і Правда. Уся права рука Батіна. З лівою Батя в інших місцях захват давить. Та й правильно — ліве з правим у такій справі змішувати негоже.

Усі вже трішки скуйовджені. Аякже — до рибок рукою подати.

У Самосі очі чорняві бігають, кулаки стиснуті. Єроха жовна ганяє по вилицях широких, поскрипує зубами. Мокрий своїми баньками з-під брів навислих так витріщився, ніби просвердлити мене хоче. Останнього разу він рибок діставав. А Правда завжди за ніж тримається — звичка така. Сильно побілів кулак його, руків’я кістяне стискаючи. Усі праві в опричнині такі — вогонь-хлопці.

У разі чого — і свого порішать, не вагаючись.

Але укорочує наших Батя:

— Отрись, отрись!

Кладе кулю на підлогу камінну й першим із себе одяг знімати починає. Слуги тут зайві — самі роздягаємось, самі одягаємось.

Скидають із себе опричники куртки парчеві, здирають сорочки шовкові, зривають спіднє. Розбрідаємось голі, лягаємо кожен на свій лежак.

Лягаю, страм долонями прикривши, а самого вже тремтіннядрижаки беруть: радість золота не за горами. Батя як завжди на запуску. Оголившись, бере він кулю з рибками, підходить… звісно, до мене. Я ж сьогодні добувач. Отже — перший із семи. І перша рибка — моя. Простягаю я ліву руку Баті, стискаю-розтискаю кулак, пальцями правої руки перетиснувши собі передпліччя.

Схиляється Батя над рукою моєю, як той Саваоф. І прикладає кулю божественну до набряклої вени моєї. Бачу, завмерли рибки, гойднулись в акваріумі своєму. І одна з них кинулась у бік вени, кулею притиснутої. Вильнула хвостиком крихітним і крізь скло податливе проникла, впилась мені у вену. Є! Хвала тобі, Рибко Золота!

Батя до Єрохи переходить. Той уже тремтить, скрегоче зубами, стискає кулак, вену тугу накачуючи. Схиляється над ним Батя-Саваоф голосракий…

Та не на них спрямований погляд мій. Вену лівої руки своєї бачу я. Чітко бачу І на згині блідому ліктьовому, прямо із середини набряклої вени моєї стирчить-визирає крихітний, міліметровий хвостик золотої чечужки.

О, божественна мить входження золотої рибки до річища кровяного! Незрівнянна ти ні з чим земним і схожа лиш на насолоду прабатька нашого Адама у кущах райських, коли їв він плоди небачені, для нього одного сивобородим Саваофом створені.

Вильнув хвостик золотий, і зникла рибка в мені. І попливла річищем кров’яним. А з крихітної дірочки — струмочок кривавий найтоншим фонтанчиком вистрілив. Затискаю я вену, відкидаю голову на підголівник м’який, заплющую очі. Відчуваю, як пливе в мені чечужка золота, як рухається вгору веною, ніби по Волзіматінці навесні, на нерест до верхоріччя прямуючи. Угору, угору, угору! Є куди прямувати золотій чечужці — до мозку мого. Завмер він увесь в чеканні великому: в ньому й відкладе небесну ікру свою чечужка-чарівниця. О, пливи, пливи, золота рибко, прямуй безперешкодно, відклади ікру свою золоту в стомлений мозок мій, і нехай вилупляться з тих ікринок Світи Великі, Прекрасні, Вражаючі. І нехай прокинеться зі сну мозок мій.

Рахую вголос пересохлими губами: Раз.

Два.

Три…

Ох, як і відкривалися-розкривалися очі мої,

Та й очі мої, жовті віченьки,

Жовті віченьки та на моїй голові,

На моїй голові та на могутній.

А сидить голова моя голівонька

Та на міцній шиї довгастенькій,

На довгастенькій та на звивистій,

Та зміїною лускою вкритій.

А з моєю з голівонькою поруч

Шість подібних голів та гойдаються,

Гойдаються та звиваються,

Жовтим золотом очей переморгуються.

Переморгуються, пересварюються,

Перепирхуються та перехаркуються.

Розкривають-відкривають пащі червонії,

Пащі червонії та прекраснії,

Ясна рожевії та всі з зубами гострими.

А із пащ тих дим ядучий валить,

Дим ядучий валить та вогонь іде,

Та могутній рик та рев виривається.

А в кожної голови та своє ім’я є,

Своє ім’я є нареченеє:

А першу голову зовуть-кличуть Батею,

А другу голову зовуть-кличуть Ком ягою,

Ну а третю голову кличуть Шелетом,

А четверту голову звуть Самосею,

А вже п’яту голову звуть Єрохою,

А шосту голову зовуть Мокрою,

А сьому голову зовуть Правдою.

Ну а всіх же нас семиголових

Називаю страшним Змієм Гориничем —

Вогнедишним Драконом Згубником.

І сидять ці сім голів та на тулубі,

На широкому, товстобокому, на присадкуватому,

На присадкуватому, здоровенному,

Із хвостом важенним та звивистим.

А несуть той тулуб безприкладний

Дві могутні ноги, товстелезнії,

Товстелезнії-претовстеннії,

У пухку землю пазурами спрямовані.

А з боків на тулубі присадкуватому

Два крила ростуть-стирчать перетинчасті,

Перетинчасті, міцножилаві,

Міцножилаві та розмашисті.

Загрібають повітря славним помахом,

Напружуються, надимаються.

Від землі та від рідної відриваються.

Піднімаємось ми тут та над землею всією,

Над землею всією та над руською.

Летимо по небу та по синьому,

Перешкод не знаючи — куди хочеться.

Та й питає ж бо голова сьома:

— А куди летимо, куди шлях верстаємо?

Та й питає ж бо голова шоста:

— В який край ми сьогодні прямуємо?

Та й питає ж бо голова п’ята:

— Чи далеко нам летіти по небу синьому?

Та й питає голова четверта:

— Куди крила нам повертати хвацькії?

Та й питає ж бо голова третя:

— За вітрами якими нам хвостом вимахувать?

Та й питає ж бо голова друга:

— На якії землі нам примружитись?

Ну а перша голова» найповажніша,

Найповажніша — та й говорить їм:

— Полетімо нині та й по небові,

Все по небові та по синьому,

Все на захід прямо та до краю дальнього,

Краю дальнього та заможного,

Та за морем-океаном розпростертого,

Розпростертого та розквітлого,

Сріблом-золотом багатющого.

В тому краї дальньому терема стоять,

Терема стоять всі високії,

Всі високії, гостроверхії,

Небо синєє підпираючи.

А живе в теремах тих люд нахабний,

Люд нахабний та безчесний,

Страху Божого та не маючи.

І живуть собі ті безбожники,

У гріхах своїх ницих купаються,

Все купаються, насолоджуються,

Над усім священним знущаються.

Знущаються, насміхаються,

Сатанинськими ділами прикриваються.

Все плюють вони на Русь Святу,

На Русь Святу православную,

Все глузують вони та й над правдою,

Все ганьблять вони ім’я Господа.

Полетімо ж нині та вільно ми,

По безкрайньому небу синьому

Над краями прилеглими торговими,

Над гаями та лісами дрімучими,

Над вільними полями-луками зеленими,

Над ріками й озерами прозорими,

Над старими містами європейськими.

А потому летімо напористо

Над морями-океанами в путь далекую,

В путь далекую, до краю безбожного.

Розпростерли ми крила перетинчасті,

Помахали ми хвостом та й по семи вітрах,

Відгуки про книгу День опричника - Володимир Георгійович Сорокін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: