День опричника - Володимир Георгійович Сорокін

Зволікаю, проїжджаючи по Ординці. Скільки тут китайців.

Боже мій…

— Андрію Даниловичу! Не мучте!

— Ну… для вас… дві з полтиною. І акваріум.

— Який?

— Ну, не срібний же! — посміхаюся.

— Коли?

— Якщо вашу подругу висилають післязавтра, то — чим швидше, тим краще.

— Отже, сьогодні?

— Правильно думаєте.

— Добре… Будь ласка, відвезіть мене додому, якщо вам не важко. А за своєю машиною я потім сходжу… Я живу на вулиці Нежданової.

Розвертаюся, жену назад.

— Андрію Даниловичу, а гроші вам потрібні які?

— Бажано червінці другого карбування.

— Гаразд. Гадаю, до вечора зберу. А акваріум… Знаєте, я не ловлю в золотих акваріумах, ми, балерини, отримуємо не так багато, як здається… Проте Льоша Воронянський сидить на золоті. Він мій гарний приятель. Я дістану в нього.

Воронянський — перший тенор Великого театру, кумир народний. Він, мабуть, не тільки сидить, а й їсть на золоті… Пролітаю знов по Кам’яному мосту, по червоній смузі. Праворуч і ліворуч у безконечних пробках тісняться машини. Після Народної бібліотеки імені Нестора минаю Воздвиженку, університет, повертаю на опальну Нікітську. Минула третя зачистка — і принишкла ця вулиця. Навіть збитенники та яточники з калачами ходять тут крадькома й покрикують боязко. Чорніють вікна спалених квартир, так і не відновлених. Боїться земська сволота. Так їй і треба…

Вирулюю на вулицю Нежданової, зупиняюся біля сірого будинку артистів. Він обнесений триметровою цегляною стіною з незгасаючим променем угорі. Це правильно…

— Почекайте мене, Андрію Даниловичу, — прима залишає машину, зникає в прохідній.

Викликаю Батю:

— Батю, півсправи купують.

— Кого?

— Дяка Корецького.

— Хто?

— Козлова.

— Балерина?

— Так. Відмажемо вдову?

— Можна спробувати. Сильно ділитись доведеться. Гроші коли?

— До вечора збере. І… серцем відчуваю, Батю, зараз вона мені винесе акваріум.

— А оце добре, — підморгує мені Батя. — Коли винесе відразу — в лазню.

— Звісна річ!

Козлова довго не йде. Закурюю. Вмикаю чисте телерадіо.

Воно дозволяє бачити-чути те, що з великими труднощами дивляться-слухають ночами наші вітчизняні відщепенці. Спершу проходжуся по підпіллю: «Вільна Слобода» передає списки заарештованих минулої ночі, розповідає про «справжні причини» справи Куніцина. Дурні! Кому зараз потрібні ці «справжні причини»… Радіо «Надія» удень мовчить — відсипаються, гади опівнічні. Натомість не спить сибірський «Ушкуйник», голос каторжан-утікачів:

— На прохання Вована Півтора-Івана, що відкинувся три дні тому, передаємо стару каторжну пісню.

Вступає соковита гармошка, і хриплуватий молодий голос починає:

Лежали на нарах два рыла —

О прошлом вздыхали друзья.

Один был по кличке Бацилла,

Другой был по кличке Чума.[9]

Цього «Ушкуйника», що стрибає по Західному Сибіру, ніби блоха, прибирали до рук двічі — одного разу тамтешній Таємний Приказ притис, а ще раз — ми. Від приказних вони втекли, від нас відіпхнулися китайськими акваріумами. Доки йшов торг щодо викупу справи, трьом дикторам наші встигли викрутити руки на дибі, а дикторшу Сиволай зробив вагітною від ведмедя.

Але кістяк радіостанції залишився цілий, купив нову студію на упряжці, і знову кайданники вийшли в ефір. Государ, на щастя, на них не звертає уваги. Ну й хай собі виють свої каторжні пісні.

И вот вся округа завыла —

Узнала про них Колыма.

В снега оторвался Бацилла,

Во мхи возвратился Чума…[10]

Ловлю Захід. Ось де оплот головної крамоли антиросійської.

Тут, ніби слизькі гади в помийній ямі, кишать ворожі голоси: «Свободу Росії!», «Голос Америки», «Вільна Європа», «Свобода», «Німецька хвиля», «Росія у вигнанні», «Російський Рим», «Російський Берлін», «Російський Париж», «Російський Брайтон-Біч», «Російський Лазуровий берег».

Обираю «Свободу», найлютішу із гадин, і миттю наштовхуюсь на свіжоспечену крамолу: у студії поет-емігрант, вузькогрудий очкарик-іуда, наш старий знайомий із розтрощеною правою кистю (Поярок на допиті ногу приклав). Поправляючи старомодні окуляри знівеченою рукою, відщепенець читає тремтливим, напівістеричним фальцетом:

Где пара граф — там и параграф!

Где правый суд — там и неправда!

И не «пора, брат», а «пора брать!»,

Коль ты по праву не оправдан![11]

Іуда! Рухом пальця віддаляю від себе бліду пику нашого ліберала. Мерзенні вони, ніби черви, ті, що падлом живляться.

М’якотілість, звивистість, ненажерливість, сліпота — ось що ріднить їх з червою нікчемною. Від неї відрізняються ліберали наші тільки багатослів’ям, яким, ніби отрутою та гноєм смердючим, бризкають вони довкола себе, отруюючи не тільки людей, а й сам світ Божий, запаскуджуючи, забризкуючи його святу чистоту й простоту до самісінького блакитного горизонту, до піднебесся зміїною слиною свого глуму, насмішництва, презирства, дворушництва, сумніву, недовіри, заздрості, злості й безсоромності. «Свобода Росії!» хниче про «замордовану волю», старообрядницька «Посолонь» белькоче про продажність вищих ієрархів РПЦ, «Російський Париж» читає книгу Йосафа Бака «Істерична жестикуляція як спосіб виживання в сучасній Росії», «Російський Рим» передає верескливий мавпячий джаз, «Російський Берлін» — ідеологічну дуель двох непримиренних виродків-емігрантів, «Голос Америки» — програму «Російський мат у вигнанні» із сороміцьким переказом безсмертного «Злочину й кари»: Охуєнний удар нев’їбенної сокири ліг на самісіньке тім’я тричірозперейобаної старої, чому пиздато посприяв її мандаблядський малий зріст. Вона задрочено скрикнула й раптом уся якось пиздопровушено осіла на непройобану підлогу, хоч і встигла, засцянка гнилосрака, звести обидві свої злоїбучі руки до хуйової, по-блядськи простоволосої голови…

Мерзота — нічого не скажеш.

Злістю і скреготом зубовним захлинаються ліберали після славнозвісного 37-го Указу Государевого про кримінальну відповідальність з неодмінним публічним тілесним покаранням за нецензурну лайку в громадських і приватних місцях. І що найдивніше — народ наш миттю з розумінням сприйняв Указ 37. Після кількох показових процесів, після протягування на головних площах міст російських, після свисту бичачого батога на Сінній і криків на Манежній миттю перестав люд простий вживати паскудні слова, нав’язані йому колись давно іноземцями. Тільки інтелігенція ніяк не може змиритись і все вивергає й вивергає нецензурну отруту на кухнях, у спальнях, у відхожих місцях, у ліфтах, у коморах, у підворіттях, у машинах, не бажаючи розлучатися з цим мерзенним поліпом на тілі російської мови, який отруїв не одне покоління співвітчизників. А Захід гнилий підіграє нашим підпільним лихословам. «Російський Лазуровий берег» голосом нахабного ганьбителя наважується критикувати розпорядження Государя про добове перекриття Труби № 3. Скільки злості накопичили панове європейці! Десятки років смоктали наш газ, не замислюючись над тим, як непросто дістається він нашому працьовитому народу. Чи ж не новина: у Ніцці знову холодно! Доведеться вам, панове, бодай двічі на тиждень їсти холодне фуа-гра. Bon appetite! А Китай розумнішим за вас виявився…

Удар-дзвінок. Той самий дяк із Посольського Приказу:

— Андрію Даниловичу, Коростильов. Прийом албанського посла переноситься на завтра,