День опричника - Володимир Георгійович Сорокін
Номер наступний — сторінка з недавнього минулого сумного. Площа трьох вокзалів у Москві, роки Білої Смути Прокля тої. Стоять прості люди, винесені на площу смутною хвилею із будинків своїх і змушені торгувати всім поспіль, щоб заробити на кусень хліба, злочинними правителями в них забраного. Пригадує моя пам’ять дитяча рання ті гнійні часи. Часи Білого Гною, що отруїв нашого Ведмедя руського… Стоять на площі люди російські з чайниками, сковородами, кофтами й милом-шампунем у руках. Стоять біженці й погорільці, що в Москву від горя насунули-наїхали. Стоять старі й інваліди війни, ветерани й герої праці. Гірко бачити юрбу цю. Похмуре, затхле небо над нею. Сумна музика лунає з ями оркестрової. І — ніби блідий промінь надії розітнув раптом картину похмуру, зажеврів у центрі сцени: троє дітей безпритульних, світом знехтуваних. Двоє дівчаток у сукенках обірваних і хлопчик замурзаний із ведмедиком плюшевим на руках. Оживає несмілива флейта надії, звучить-прокидається, лине тонким голосом угору. Здіймається над площею похмурою, гнійною зворушлива пісня дитяча:
Слышу голос из прекрасного далёка —
Голос утренний, в серебряной росе.
Слышу голос, и манящая дорога
Кружит голову, как в детстве карусель.
Прекрасное далёко, не будь ко мне жестоко,
Не будь ко мне жестоко, жестоко не будь!
От чистого истока в прекрасное далёко,
В прекрасное далёко я начинаю путь.
Слышу голос из прекрасного далёка —
Он зовёт меня в чудесные края.
Слышу голос, голос спрашивает строго:
А сегодня что для завтра сделал я?
Прекрасное далёко, не будь ко мне жестоко,
Не будь ко мне жестоко, жестоко не будь!
От чистого истока в прекрасное далёко,
В прекрасное далёко я начинаю путь…[5]
Сльози навертаються. У мене, звісно, це похмільне. Але ставний князь Собакін цілком природно носом шморгає. У нього родина велика, онуків малих багато. Здоровань-доглядач із Таємного Приказу сидить, як статуя. Зрозуміло — у них нерви залізні, до всього готові. Повненький столоначальник якось знизує плечем мерзлякувато, схоже, теж зі сльозою бореться. Взяло за живе людей закоренілих. Це здорово…
Розбудив Государ у нас не тільки гордість за свою країну, а й жаль до тяжкого минулого її. Стоять трійко дітей руських, простягають до нас руки з минулого, з приниженої й ображеної країни. І не можемо ми нічим допомогти їм.
Затверджуємо.
Далі — День Сьогоднішній. Чаша повна, щедротна. Ансамбль імені Моїсеєва танцює танцями всіх народів великої Росії. Тут і татарський плавний танець, і козацька завзята круговерть із шаблями наголо, і тамбовська луб’яна кадриль під тальянку, і нижегородський ликовий танок із тріскачками-свистульками, і чеченська кругова з гиканням-ухканням, і якутські бубни, і чукотські песцеві хутра, і коряцькі олені, і калмицькі барани, і єврейські сюртуки, і — російський, російський, російський танок до упаду, танок шпаркий, задерикуватий, що всіх об’єднує й примирює.
Нема питань до легендарного ансамблю.
Ще два номери: «Літаючі балалайки» і «Дівчина поспішає на побачення». Ну, це вже класика — усе відточено, вивірено, обкатано. Не номери, а чудо. Дивишся — ніби на санчатах з гірки крижаної з’їжджаєш. Доглядач аплодує. Ми теж. Молодці артисти Государеві!
Невеликий літературний номер: «Здрастуй, душе моя, Орино Родіонівно!». Старуватий номерок, задовгий дещо. Але — народ його любить і Государ поважає. Мляво радить столоначальник Пушкіна омолодити — уже років з дванадцять грає його один і той самий літній актор Хапенський. Та знаємо — марно. Актор — серед фаворитів Государині. Знизує плечима постановник, розводить руками:
— Не в моїй волі, панове, зрозумійте…
Розуміємо.
І ось дійшли до головного. Новий номер на злобу дня: «Накось, выкуси!»[6]
Напружилися всі в кріслах, засовались. Темно на сцені, тільки вітер виє та домбри з балалайками бринькають. Виповзає місяць із хмар, освітлює все тьмяним світлом. Посеред сцени — Третя Західна труба. Та сама, через яку останні півтора року стільки галасу, стільки клопоту та турбот. Тягнеться-повзе труба сценою через ліси-поля руські, виблискує в напівтемряві, впирається в Західну Стіну, проходить крізь вентиль-засувку із написом «Закрито», пірнає в Стіну й іде далі — на Захід. Стоїть на Стіні наш стрілець-прикордонник з автоматом променевим, дивиться в бінокль в їхній бік. Раптом занепокоїлись домбри з балалайками, загули баси тривогою — біля вентиля із землі купа кротяча виростає. Мить — і з купи тієї кріт-диверсант в окулярах чорних вилазить, роззирається, принюхується, підстрибує, хапається за засувку, впивається в неї щосили, зубами величезними допомагає, — ось-ось поверне, пустить газ! Та — промінь убивчий зблиснув зі Стіни, перерізав крота навпіл. Випали-розповзлися тельбухи кротячі, завив, випустив дух злодюга-диверсант. Спалахує світло, зістрибують зі Стіни троє молодців-завзятців-прикордонників. Зістрибують хвацько, з переворотами, зі свистом молодецьким. В одного в руках гармошка, у другого — бубон, у третього — ложки дерев’яні. А за спинами — автомати вірні, влучні. Танцюють молодці-прикордонники та співають:
Мы задвижку перекрыли —
Как велел нам Государь.
Ну а недруги решили
Газ у нас сосать, как встарь.
Мы им «нет!» сказали разом,
Навострили зоркий глаз —
Насосался русским газом
Дармоед «Европа-газ».
Но неймется киберпанкам
Из озябшей стороны —
Разветвленья, как поганки,
Вырастают у Стены.
Все наглеют раз от раза…
Но учтите — можем мы
Вам поддать такого газу —
Задохнетесь сразу вы![7]
Відкриває один із прикордонників засувку, двоє інших підскакують до торця труби, притуляють до неї зади свої і пердять.
Грізно завиваючи, проходить бздо молодецьке по трубі, тече крізь Стіну й… чутно виття та крики на Заході. Лунає фінальний акорд, троє молодців застрибують на трубу й переможно здіймають автомати. Завіса.
Заворушились глядачі високі. Дивляться на князя Собакіна.
Підкручує він свій вус, замислившись. Каже:
— Ну ж бо, які будуть думки, панове?
Столоначальник:
— Я бачу явний елемент безсоромності. Хоча річ актуальна і зроблена з «вогником».
Доглядач:
— По-перше, мені не подобається, що ворожого розвідника вбивають, а не захоплюють живцем. По-друге, чому прикордонників тільки троє? Застава, як мені відомо, складається із дюжин. То нехай їх і буде дванадцятеро. Тоді й бздо вийде потужніше…
Я:
— Згоден щодо складу прикордонників. Номер потрібний, злободенний. Та елемент безсоромності є. А Государ наш, як відомо, бореться за цнотливість і чистоту на сцені.
Мовчить князь Собакін, киває. Потім каже:
— Скажіть, панове, а сірководень, яким бздять наші доблесні
