День опричника - Володимир Георгійович Сорокін
Дивний Кремль при ясній погоді! Сяйво лине від нього. Сліпить очі Палац Влади Російської так, що аж дух перехоплює. Рафінадом біліють стіни й вежі кремлівські, сухозолотицею палають куполи, стрілою здіймається в небо дзвіниця Іоанна Ліствичника, суворими стражниками стоять кругом ялини блакитні, вільно й гордо майорить прапор Росії. Тут, за стінами білокам’яними, сліпучими, зубчастими — серце землі Російської, престол держави нашої, средостіння й осереддя всієї Росії-матінки. За ра фінад Кремля, за державних орлів, за прапор, за мощі правителів російських, у соборі Архангельському впокоєні, за меч Рюрика, за шапку Мономаха, за Цар-гармату, за Цар-дзвін, за бруківку площі Красної, за Успенський собор, за вежі кремлівські не шкода й життя своє віддати. А за Государя за нашого — і другого життя не шкода.
Сльози навернулися…
Повертаю на Воздвиженку. Смикає мене мобіло трьома ударами батога: тисячник із загону «Добрі молодці» доповідає, що все готове в них до гасіння. Але хоче деталі уточнити, утрясти, обмізкувати, обкумекати. Не впевнений, ясна річ. Так для того ж я до тебе і їду, капустяна ти голово! Цим загоном молодий граф Ухов із Внутрішнього Кола верховодить, а підкоряються вони особисто Государеві. Повна назва їхня: «Союз російських добрих молодців в ім’я добра». Хлопці вони молоді, запальні, правильні, але нагляду потребують. Оскільки з керівництвом у них від самого початку щось не склалося — не щастить на мізкуватих, хоч заріжся! Щороку Государ тисячника їхнього змінює, а толку, як і раніше, мало. Містика… Ми в опричнині цих архарівців «добромольцями» звемо. Не все в них виходить, ох, не все… Ну, та нічого, допоможемо. Поділимось досвідом, не вперше.
Під’їжджаю до їхньої управи, багато прикрашеної. Мізків у них мало, а ось грошей — хоч сракою їж. Аж тут — червоний дзвінок на мобіло. Справа важлива. Батя:
— Ком’яго, ти де?
— У «добромольців», Батю.
— Кидай їх до біса, дуй в Оренбург. Там наші з митниками зчепились.
— Так це ж лівого крила клопіт, Батю, я ж у цій справі колишній.
— Чапиж матір ховає, Сірий із Воском у Кремлі в графа Савельева на нараді, а Самося-дурень в’їхав у когось зі Стрілецького Приказу на Остоженці.
От тобі й на.
— А Балдохай?
— У відрядженні, в Амстердамі. Давай, Ком’яго, дуй, поки нас не взули. Ти ж працював на митниці, знаєш ‘їхню кухню. Там кусень тисяч на сто, серйозна тяга. Зірветься — не пробачимо собі.
Митники й так знахабніли за останній місяць. Розберись!
— Слово й Діло, Батю!
Та-а-к. Оренбург. Це значить — Дорога. А з Дорогою не жартують. За неї битися треба до крові. Дзвоню «добромольцям», даю відбій до вечора:
— На виття приїду!
Вирулюю на бульвари, потім — знову через міст Кам’яний у підземну Калузьку-2. Широка вона, рівна. Витискаю 260 верст на годину. І через вісімнадцять хвилин під’їжджаю до Внуковського аеропорту. Ставлю свій «мерин» на державну стоянку, проходжу до зали. Зустрічає мене дівиця в синій формі «Аерофлоту» з аксельбантами, із шиттям срібним, у ботфортах і рукавичках із білої шкіри, запрошує до коридору безпеки. Притуляю праву руку до квадрата скляного. Зависає в повітрі, смолою сосновою ароматизованому, усе моє життя: рік народження, звання, місце проживання, громадянський стан, реєстр, звички, тілесно-душевні прикмети — родимки, хвороби, психосома, ядро характеру, смаки, вади, розміри членів і органів. Дивиться дівиця на душевність і тілесність мою, розрізняє, порівнює. «Прозорість у всьому», — як каже наш Государ. І слава Богу: ми в себе на батьківщині, чого соромитись. © http://kompas.co.ua
— Куди зволите летіти, пане опричнику? — питає службовка.
— Оренбург, — відповідаю. — Перший клас.
— Ваш літак вилітає за двадцять одну хвилину. Вартість квитка — 12 карбованців. Час у польоті — п’ятдесят хвилин. Як будете платити?
— Готівкою.
Ми тепер завжди й скрізь платимо тільки справжньою монетою.
— Якою?
— Другого карбування.
— Чудово, — вона оформляє квиток, розмішуючи повітря руками у світляних рукавичках.
Я даю гроші: золоту десятку зі шляхетним профілем Государя й два карбованці. Вони зникають у матовій стіні.
— Прошу вас, — легко вклонившись, вона запрошує мене пройти до палати очікування для пасажирів першого класу.
Проходжу. Одразу ж чоловік у папасі білій і білій козачій формі з найнижчим поклоном бере верхній одяг. Віддаю йому чорний каптан із шапкою. У просторій палаті для першого класу народу небагато: дві родини багато виряджених казахів, четверо тихих європейців, старий китаєць із хлопчиком, дворянин з трьома слугами, якась самотня пані й двоє гучноголосих, п’яненьких купців. І всі, за винятком пані й китайців, щось їдять. Трактир тут гарний, знаю, їв не раз. А після чечужок золотих завжди закусити кортить. Сідаю за стіл. Миттю з’являється прозорий служка, ніби зійшовши з гоголівських сторінок безсмертних — повнощокий, червоногубий, завитий, усміхнений:
— Чого зволите-с?
— Зволю я, братику, випити, закусити й попоїсти легенько.
— Горілочка житня із золотим і срібним пісочком, ікорка осетрова шанхайська, баличок тайюаньський, груздики солоні й у сметанці, холодець яловичий, заливний судачок підмосковний, окіст гуандунський.
— Давай-но срібної житньої, груздів у сметані й холодець.
Чим погодуєш?
— Юшечка чечужна, борщ московський, качка з ріпою, кролик у локшині, форель на вугіллі, підсмажка яловича з картоплею.
— Юшку. І склянку солодкого квасу.
— Слухаюсь.
Прозорий зникає. З ним можна було поговорити про що завгодно, хоч би й про супутники Сатурна. Пам’ять у нього в принципі безмежна. Якось напідпитку я спитав у місцевого прозорого формулу живородного волокна. Назвав. А потім якнайдокладніше переказав технологію процесу. Батя наш, коли вип’є, любить ставити прозорим одне-єдине питання: «Скільки часу залишилось до вибуху Сонця?» Відповідають з точністю до року… Але зараз — нема часу на кураж, та й їсти хочеться.
Замовлення миттю з’являється зі столу. Отакі от столи тут гостинні. Горілки подають завжди графин. Випиваю чарку, закушую солоними груздями в сметані. Краще за цю закуску поки що нічого не вигадано людством. Навіть нянчині малосольні огірки тьмяніють поруч із цим. З’їдаю пречудовий шматок холодцю з гірчицею, випиваю залпом склянку солодкуватого квасу, беруся за юшку. Її завжди не поспішаючи їсти треба. Їм, у різні боки поглядаю. Купці закінчують другий графин, теревенять про якісь «протягування третього ступеня» і «стосильні паракліти», якими вони отоварилися в Москві. Європейці неголосно перемовляються по-англійськи. Казахи белькочуть по-своєму, поїдаючи тістечка і запиваючи їх чаєм. Китаєць із хлопчиком жують із пакетиків щось своє.
