День опричника - Володимир Георгійович Сорокін

— Горить, — упевнено киває доглядач.

— А коли горить, — веде далі князь, вус підкручуючи, — тоді чого Європі боятися нашого бзда?

Ось що значить — Внутрішнього Кола людина! Відразу в суть дивиться! Адже бздом російським можна і міста європейські опалювати! Замислились усі. І я на свій розум нарікав: не докумекав такої очевидної речі. З іншого боку — гуманітарій я за освітою…

Блідне постановник, нервово кахикає.

— Та-а-к… неувязка… — чухає підборіддя доглядач.

— Хиба в сценарії! — застережливо підіймає пухкого пальця столоначальник. — Хто автор?

У темряві зали зринає худорлявий чоловік в окулярах і толстовці.

— Що ж ви, шановний, так маху дали? Адже тема наша газова стара як світ! — питає його столоначальник.

— Винуватий, виправлю.

— Виправляй, виправляй, голубчику, — позіхає князь.

— Та пам’ятай, що післязавтра — генеральна! — суворо каже доглядач.

— Встигнемо, як же.

— І ще, — князь додає. — У тебе, коли променем крота розтинають, тельбухи з нього вивалюються. Забагато.

— Чого, ваше ясновельможносте?

— Тельбухів. Натуралізм тут недоречний. Зроби, братику, тельбухів менше.

— Слухаюся. Усе виправимо.

— А що з безсоромністю? — питаю.

Коситься на мене князь упівоберта:

— Це не безсоромність, пане опричнику, а здоровий армійський гумор, який допомагає нашим стрільцям нести сувору службу на далеких рубежах Батьківщини.

Лаконічно. Не заперечиш. Розумний князь. І судячи з погляду його косого, холодного — недолюблює нас, опричників. Ну, це й зрозуміло: ми Колу Внутрішньому на пяти наступаємо, в потилицю дихаємо.

— Що там далі? — питає князь, дістаючи пилочку для нігтів.

— Арія Івана Сусаніна.

Це вже можна не дивитись. Встаю, прощаюсь, прямую до виходу. Раптом у темряві хтось хапає мене за руку:

— Пане опричнику, благаю!

Жінка.

— Хто ти? — висмикую руку.

— Благаю, вислухайте мене! — гарячий, уривчастий шепіт. — Я дружина заарештованого дяка Корецького.

— Іди геть, земське поріддя!

— Благаю! Благаю! — Вона падає на коліна, хапає мене за чоботи.

— Геть! — штовхаю її чоботом у груди.

Вона падає на підлогу. І тут-таки ззаду — іще одні жіночі руки гарячі, шепіт:

— Андрію Даниловичу, благаємо, благаємо!

Вихоплюю кинджал із піхов:

— Геть, бляді!

Зникли в темряві худі руки:

— Андрію Даниловичу, я не блядь. Я — Уляна Сергіївна Козлова.

Ого! Прима Великого театру. Фаворитка Государева, найкраща з усіх Одиллій і Жизелей… Не пізнав у темряві. Придивляюсь.

Точно — вона. А земське стерво лежить ниць. Забираю кинджал:

— Пані, що ви хочете?

Козлова наближається. Обличчя її, як і лиця всіх балерин, у житті не таке привабливе, як на сцені. І вона зовсім невисока.

— Андрію Даниловичу, — шепоче вона, косячись на напівтемну сцену, де Сусанін із палицею і в кожусі повільно починає арію свою, — благаю про заступництво, благаю заради всіх святих, благаю сердечно! Клавдія Львівна — хрещена мати моїх дітей, вона найближча, найдорожча подруга, вона чесна, чиста, богобоязлива людина, ми разом збудували школу для сиріт, сирітський притулок, акуратна, простора школа, у ній навчаються сироти, я благаю, ми благаємо вас, Клавдію Львівну післязавтра відправляють на поселення, залишився день, я вас благаю як християнина, як чоловіка, як театрала, як людину культури, ми будемо довічними боржницями вашими, ми будемо молитися за вас і вашу родину, Андрію Даниловичу…

— У мене немає родини, — уриваю я її.

Вона замовкає. Дивиться на мене великими вологими очима.

Сусанін співає «Настало время мое!»[8] і хреститься. Земська вдова лежить на підлозі. Питаю:

— Чому ви, фаворитка родини Государевої, звертаєтесь до мене?

— Государ страшенно злий на колишнього голову й на всіх його помічників. Він і чути не хоче про помилування. А дяк Корецький особисто писав того самого листа французам. Про Корецьких Государ і чути не хоче.

— Тим більше — що я можу зробити?

— Андрію Даниловичу, опричнина здатна творити чудеса.

— Пані, опричнина творить Слово й Діло Государеві.

— Ви один із керівників цього могутнього Ордену.

— Пані, опричнина не Орден, а братство.

— Андрію Даниловичу! Благаю! Згляньтесь над нещасною жінкою. У ваших чоловічих війнах найбільше страждаємо ми.

А від нас залежить життя на землі.

Голос її тремтить. Земська ледь чутно схлипує. Столоначальник зиркає в наш бік. Що ж, заступаються і просять нас майже щодня. Та Корецький і вся банда колишнього голови Суспільної Палати… двоєдушники! У їхній бік краще взагалі не дивитись.

— Скажіть їй, щоб ішла, — кажу я.

— Клавдіє Львівно, голубонько… — схиляється над нею балерина.

Схлипуючи, Корецька зникає в темряві.

— Ходімте на світло. — Я рушаю до дверей, на яких світиться слово «вихід».

Козлова поспішає за мною. Ми мовчки покидаємо будівлю через службовий вхід.

На площі я підходжу до свого «мерина». Козлова підходить слідом. При денному світлі найкраща в Росії Жизель ще більш субтильна й непоказна. Вона ховає худеньке обличчя своє в розкішний песцевий комір коротенької горжетки. На примі-балерині вузька й довга спідниця чорного шовку, з-під якої визирають гостроносі чорні чобітки зі вставками зі зміїної шкіри. Очі в прими красиві — великі, сірі, неспокійні.

— Якщо вам незручно — можемо поговорити в моїй машині, — вона киває в бік бузкового кадилака.

— Краще в моїй, — показую свою долоню «мерину», він слухняно відкриває скляний дах.

У чужих машинах тепер не домовляються навіть цілувальники. Занюханий піддячий з Торговельного Приказу не сяде в чужу машину говорити про чорну чолобитну.

Всідаюся. Вона сідає праворуч на одне-єдине місце.

— Проїдемось, Уляно Сергіївно, — я заводжу двигун, виїжджаю з державної стоянки.

— Андрію Даниловичу, я геть замучилася за цей тиждень… — Вона дістає пачку дамської «Батьківщини», закурює. — Якась приреченість із цією справою. Виходить, що я нічим не можу допомогти своїй подрузі юності. А в мене ще завтра спектакль.

— Вона вам справді дорога?

— Страшенно. У мене немає інших подруг. Ви ж знаєте звичаї нашого театрального світу…

— Чув. — Я виїжджаю з Боровицьких воріт, вирулюю на Великий Кам’яний міст, мчу червоною смугою.

Затягуючись сигаретою, Козлова дивиться на білокам’яний Кремль із ледь помітним снігом на ньому:

— Знаєте, я дуже хвилювалася перед зустріччю з вами.

— Чому?

— Ніколи не думала, що просити за інших так важко.

— Згоден.

— Крім того… мені сьогодні дивний сон наснився: ніби на головному куполі Успенського собору все ще ті самі чорні смуги.

І Государ наш, як і раніше, у жалобі по першій дружині.

— Ви знали Анастасію Федорівну?

— Ні. Тоді я ще не була примою.

Ми виїжджаємо на Якиманку. У Замоскворіччі, як завжди, галасливо й людно.

— То я можу розраховувати на вашу допомогу?

— Я нічого не обіцяю, але можу спробувати.

— Скільки це буде коштувати?

— Є цілком стандартні ціни. Земська справа тепер коштує тисячу золотих. Приказна — три тисячі. А вже справа Суспільної Палати…

— Але я ж не прошу вас