Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Чим у Берліні є сумнозвісна «Феміна» для кіл, що промишляють контрабандою сигарет, тим для наркоманів є «Чикаго», але якщо ділова активність у «Феміні» набирає ходу ближче до полудня, то в «Чикаго» життя починає пульсувати тільки після комендантської години о десятій. Слотроп, Зойре, Труді та Маґда заходять з чорного ходу, з величезного масиву руїн і темряви, освітлення лишень подекуди, як у селі. Всередині сновигають офіцери медслужби і санітари, стискають у руках пляшки з білою кристалічною речовиною, упаковки дрібних рожевих пігулок, прозорі ампули завбільшки з мізинець. У кімнаті лопотять-тасуються окупаційні і райхсмарки. Одні дилери — суцільний хімічний ентузіазм, інші — вкрай ділові. Стіни прикрашені збільшеними світлинами Джона Діллінджера, самого або в товаристві матері, з хлопцями, з автоматом Томпсона. Світло й суперечки приглушені на випадок, якщо припхається військова поліція.
На стільці зі спинкою зі сталевого пруття сидить орангутангоподібний американський моряк, у грубих волохатих руках тримає гітару. На три четверті в стилі «та-пішло-воно-все-нахер» він співає:
НАРКОМАНСЬКА МАЯЧНЯ
Учора мені приверзлося, був у мене прихід,
Ніби курю я кальян, літаю високо, аж зблід,
І тут якийсь дурнуватий арабський джин
Підстрибнув і нумо моргати оком.
«Зроблю, що хочеш», каже він, так нівроку,
А я негоден нічого сказати, не маю слів,
«Дружище, — кажу, аби він… —
Ти дуже поможеш, коли скажеш, де є наркота!»
Зашкірився зразу так, а тоді за руку мене хап.
І перше, що я побачив на землі, був драп,
Спустились ми дуже швиденько,
Гора плану вийшла чималенька!
Всі дерева квітнуть рожевими колесами,
Рікою тече кокаїн білесенький,
Шикуються гриби веселкою, всюди героїн,
Аж плакати хочеться від такої краси,
Дівчата нас вітають, більше не проси,
Вранішній серпанок у них у волоссі,
Дарують жмені коки в кокосах,
І роблять вони це з великою радістю.
Тож ми кайфували вдень і вночі,
Серед панамської червоної трави,
Пейотль вживали, мускатні чаї,
Що дуже корисно для голови.
Міг би так я всеньке життя прожити,
Міг би там назавжди залишитись,
Але, знаєш, той джин був копом,
Враз пов’язав мене дротом,
Відвіз мене у холодний світ,
Тож я в тюрязі сиджу, привіт,
І сниться мені тепер Нарколяндія,
Ох, чи я вийду із холоду, як у Ґренландії.
Співун — матрос Бодін з американського ескадреного міноносця «Джон Е. Бедесс», і він — саме той зв’язковий, з котрим конче необхідно здибатися Зойре. «Бедесс» стоїть на приколі в Куксгафені, а Бодін, наполовину в самоволці, позавчора ввечері налетів на Берлін уперше за багато тижнів американської окупації.
— Тепер усе так складно, чувак, — стогне він. — Потсдам реально не впізнаю. Пам’ятаєш, яка раніше була Вільґельмплац? Годинники, вино, брюлики, фотики, героїн, хутра, та все на світі. Всім усе по цимбалах, правильно? А тепер лише подивись — повно російських патрулів, здорові такі мугиряки. І близько не підпускають.
— Таж, мабуть, там щось коїться? — цікавиться Слотроп. Дещо чув краєм вуха. — Якась там конференція чи щось таке.
— Ділитимуть Німеччину, — каже Зойре. — Між Союзниками. Треба німців покликати, Kerl, ми століттями таким займалися.
— Чувак, тепер туди не пропхаєшся, — матрос Бодін хитає головою, вміло скручує однією рукою косячок із цигаркового паперу, який він, явно хизуючись, спершу розірвав навпіл.
— А от, — усміхається Зойре, бере Слотропа за плечі, — а от якби Ракетмен?
Будін дивиться скептично:
— Ти Ракетмен?
— Більш-менш, — каже Слотроп, — але якось навіть не знаю, чи так уже мені й хочеться у той Потсдам. Ну от щоб просто зараз…
— Аби ж ти тільки знав! — вигукує Бодін. — Послухай, братухо, саме цієї хвилини — а туди й 15 миль нема — там лежить шість кіло! Чистісінького, найвищого ґатунку непальського гашишу! Запопав у приятеля з КБІ, урядові печатки і все таке, своїми руками закопав у травні, надійно, без карти ніхто не знайде. Тобі тільки треба туди підскочити, ну, або як ти це робиш, зганяти туди і забрати.
— Всього-на-всього.
— Кіло твоє, — пропонує Зойре.
— Нехай його зі мною і спалять у крематорії. А росіяни стоятимуть біля печі й ловитимуть кайф.
— А може, — повз них ковзає молода жінка — найвитонченіша істота, яку Слотроп бачив у житті, — на повіках флуоресцентні тіні кольору індиго, чорна шкіряна сіточка для волосся, — симпотний американець байдужий до зелених батончиків «Герші»? Ха-ха-ха…
— Мільйон марок, — зітхає Зойре.
— Та де ви їх візьмете…
Підійнявши маленький пальчик і нагнувшись уперед:
— Надрукую.
Аякже, надрукує. Весь гурт виходить із «Чикаго», пів милі вниз поміж купами щебеню, стежки, що звиваються у темряві невидимо для всіх і кожного, крім Зойре, а тоді вже вниз у бездомний підвал, до кімнатки із шафами для документів, ліжком, гасовою лампою і друкарським верстатом. Маґда міцно пригортається до Слотропа, її руки пурхають над його стояком, а в Труді виникає незбагненний потяг до Бодіна. Зойре розкручує тріскотливе колесо, і в контейнері уже тріпотять аркуші райхсмарок, тисячі й тисячі.
— Усі друкарські форми і папір справжні, бракує тільки зубчиків по краях, там був іще такий спеціальний штампувальний прес, от його знайти нікому не вдалося.
— Ага, — каже Слотроп.
— Та припини, — каже Бодін, — Ракетмене, тобі просто слабó, ти просто нічого не хочеш робити.
Вони допомагають скласти й вирівняти аркуші, і Зойре крає папір довгим блискучим різаком. Простягає товсту папушу соток:
— Повертайся завтра, Ракетмену все під силу.
За день чи два Слотропу спаде на думку, що цієї миті варто було відповісти: «Але кілька годин тому я ще не був Ракетменом», на ту ж мить його привабила перспектива 2,2 фунта гашишу і мільйона майже справжніх марок, од такого не відмовляються і не відвертаються — чи як там кажуть, еге ж? Тож він бере кілька тисяч наперед і проводить решту ночі з тілистою і голосистою Маґдою
