Сплячі красуні - Стівен Кінг
— Ось воно, — сказала Лайла.
— Ох, — відгукнулася Дженіс. — От лайно.
— Оте лайно висвітлює це, гаразд. Спершу я думала — сподівалася — що частина новоприбулих просто щось викривлено зрозуміли. Звісно, вони довго були без сну, виснажені, можливо, побачили щось таке по телевізору і подумали, ніби то палять кокони, а насправді там було щось інше.
Лайла на повні легені вдихнула повітря пізньої осені. Таке свіже і чисте, що аж змушувало почуватися вищою. Нема смороду вихлопів. Жодних вугільних вантажівок.
— Той інстинкт — сумніватися в словах жінок — він завжди присутній. Знайти якусь підставу, щоб не вірити їм на слово. Чоловікам це притаманне. І нам також. Мені самій.
— Ти надто сувора до себе.
— А я ж бачила, що воно вже на порозі. Балакала про це з Террі Кумсом не більш як за три чи чотири години перед тим, як сама заснула в старому світі. Жінки реагували, коли розривали їхні кокони. Вони ставали небезпечними. Вони билися. Вони вбивали. Мене не дивує, що чимало чоловіків могли побачити цю ситуацію як можливість чи запобіжний захід, чи підставу для того, що їм завжди хотілося спалити когось на вогнищі.
Дженіс відповіла з кривою усмішкою:
— А мене ганять за те, що я маю менш як сонячний погляд на рід людський.
— Дженіс, хтось спалив Ессі. Там, у нашому старому світі. Хтозна хто. І Кенді Мешаум хтось спалив. Засмутився її чоловік, що його лялька для побиття заснула? От уже точно, він був би першим, кого б я допитала, якби була там.
Лайла сіла на повалену статую.
— А це запаморочення? Я певна, що воно також від чогось такого, що відбувається в тому світі. Хтось там рухає нас. Пересуває туди-сюди, як меблі. Якраз перед тим, як Ессі згоріла, в неї погіршився настрій. Я гадаю, можливо, хтось поворушив її трохи перед тим, як підпалити, і її пригнітило млістю.
— Чогось я певна, що ти вмостилася своєю сракою на першого мера Дулінга, — сказала Дженіс.
— Перетерпить. Хтось же прав його нижню білизну. Це наша нова почесна лава.
Лайла усвідомила, що вона розлючена. Чим завинила Ессі, чи та ж Кенді Мешаум, окрім того, що вони нарешті знайшли собі кілька місяців щастя поза межами своїх цілковито паскудних життів? Щастя, дароване за ціною не більше кількох ляльок та переробленої камери схову без вікон.
А чоловіки їх спалили. Вона не мала щодо цього сумнівів. Отак закінчилася їхня історія. Якщо ти помираєш там, ти помираєш і тут. Чоловіки просто вирвали їх зі світу — відразу з двох світів. Чоловіки. Схоже, від них нема спасу.
Дженіс неначе прочитала її думки… чи, ймовірніше, її обличчя.
— Арчі, мій чоловік, був доброю людиною. Підтримував усе, що б я не робила.
— Йо. Але він помер молодим. Можливо, ти б трималася іншої думки, якби він досі був на світі.
Жахливими були ці слова, але Лайла не шкодувала про сказане. З якоїсь причини їй на думку навернулося старе амішівське прислів’я: «ПОЦІЛУНКИ НЕТРИВКІ, А КУХОВАРСТВО — ТАК»[286]. Схоже можна було б сказати про багато речей, коли йдеться про шлюб. Про чесність. Повагу. Про звичайну доброту навіть.
Котс не виказала жодних ознак образи.
— Клінт був аж таким поганим чоловіком?
— Кращим за того, якого мала Кенді Мешаум.
— Низька планка, — сказала Дженіс. — Не зважай. Я просто сяду тут і плекатиму позолочену пам’ять про мого чоловіка, який мав достоїнство ґиґнути, перш ніж перетворитися на лайно.
Лайла дозволила собі задрати вгору голову:
— Можливо, я на це заслужила.
День був сонячним, але на півночі купчилися сірі хмари, багато їх.
— Ну? Він дійсно був аж таким поганим чоловіком?
— Ні. Клінт був добрим чоловіком. І добрим батьком. Він чесно виконував свої обов’язки. Він кохав мене. Я в цьому ніколи не сумнівалася. Але багато було такого, чого він мені ніколи не розповідав про себе. Речі, про які я не мусила б дізнаватися в такий спосіб, що від того мені самій було соромно. Клінт просторікував про відкритість і підтримку, розводив теревені аж до посиніння, але достатньо було поглянути під сподом, і там він — типовий Марлборо Мен[287]. Це ще гірше, я думаю, ніж якби тобі брехали. Брехня вказує на певний рівень поваги. Я впевнена, він ніс важкий тягар, посправжньому важкий, вважаючи мене занадто делікатною, щоб допомогти йому тягнути ту ношу. Краще б він брехав мені, ніж так зневажувати.
— Що ти маєш на увазі під важким тягарем?..
— Він ріс у суворих умовах. Я думаю, він пробивався звідти боєм, і то в буквальному сенсі. Я бачила, як він у задумі або в бентезі погладжує собі кісточки пальців. Але ніколи про це не говорить. Я питаю, а він перетворюється на Марлборо Мена.
Лайла поглянула на Дженіс і відзначила якусь напруженість у виразі її обличчя.
— Ти ж знаєш, про що я, чи не так? Ви ж працювали поряд. — Гадаю, що знаю. Клінт… має іншу сторону. Суворішу сторону. Злішу. Мені не доводилося бачити її зблизька до недавнього часу.
— Мене це дратує. Але знаєш, що гірше? В результаті я почуваюся… розчарованою.
Дженіс гілочкою намагалася сколупнути засохлу грязюку з обличчя статуї.
— Я розумію, як таке призводить людину до зневіри.
Гольф-кари вирушили вдалину, тягнучи за собою маленькі, накриті брезентом причепи з провізією. Процесія зникла з виду, а потім, там, де дорога завертала вище, на кілька хвилин з’явилася знову, щоб після того зникнути назавжди.
Лайла з Дженіс перейшли до інших тем: тривалий ремонт будинків на Сміт-лейн; два знайдених гарних коники, яких тримали в коралі і навчили — чи, либонь, знову навчили — возити на собі вершниць; і те чудо, яке Магда Дубчек і дві колишніх ув’язнених пообіцяли ось-ось запровадити в життя. Якщо їм вдасться видобути більше енергії, знайти більше сонячних панелей, у передбачуваному майбутньому може з’явитися чиста протічна вода. Водогін у будинках, американська мрія.
Уже смеркалося, коли вони наговорилися, і ні разу більше згадка про Клінта, Джареда, Арчі, чоловіка Кенді Мешаум, про Ісуса Христа чи якогось іншого мужчину не потурбувала плин їхньої розмови.
3
Вони не балакали про Євку, але Лайла її не забула. Вона не забула про невипадково вчасний момент її появи в Дулінгу, про її дивну обізнаність, про повиті павутинням сліди в лісі неподалік
