Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій

Лофтинг похитав головою:

— Ви забуваєте. Проект же не вдався! От нас і списали — а не знищили (це я випереджаю ваше наступне запитання) — з гуманних міркувань.

— Скажіть, Лофтинг, це ви самі придумали? Адже ви знайомі з цими жителями не один день. У чому невдача цих горезвісних розроблювачів? А головне — чому ви вирішили, що ми — людики?! Чому, наприклад, не психи з «жовтого будинку»? Не наркомани, що ловлять кайф на горищі? Не метелики, яким сниться, що вони — старі пенсіонери? Чому саме людики?!

— Почну по черзі. Невдача, можливо, не так помітна на перший погляд, але насправді — цілком очевидна. Ми, дорогенький Франку, занадто схожі на людей. А, отже, неконтрольовані. Але, на відміну від людей, ми набагато сильніші за них.

— Виходить, потенційно небезпечні?

— Саме так!

— Тоді тим більше людиків варто було б знищити. Підозрюю, саме це з ними й зробили. Ви, звичайно, добре вивчили дану проблему, але так дотепер і не пояснили, чому…

— …чому я вважаю, що ми людики, — закінчив він. — Зараз поясню. Спершу додам дещо. Невдалість проекту має ще один вияв. Всі, хто тут живе, не просто неконтрольовані, але й украй дратівливі. Наші творці щось там напартачили з нашими нервовими системами.

— Ну-у… — відмахнувся я. — Кому, як не вам, Лофтінгу, знати, що дратівливість — один з неодмінних привілеїв старих.

— Однак навряд чи нормальні старі можуть похвастатися майже повною невразливістю. Хоча для нас, жителів долини, це вважається нормою, а от вас і Пьєра ми запідозрили в захворюванні. Але ви, друзяко, хворі не більш, ніж я, Ронуальдо або Мариній. Адже ви потрапили до долини раніше за нас? Раніше. А все тому, що ви — найперша версія людиків, ще занадто вразлива.

— А Пьєр?

— А от Пьєр — звичайна дитина, єдина справжня людина серед нас.

— І все-таки я не вірю.

— Вірите, — похитав він головою. — Вірите. Але боїтеся зізнатися в цьому навіть самому собі. Не сумнівайтеся. Я вже проводив деякі досліди над собою. А потім порівняв — їх результати і дані, які мені приніс Норм.

— Схоже, у вас непогана агентура серед хлопців.

— Аякже! У цьому, до речі, помилка тих, хто нас сюди помістив, — додав лікар переконано. — Вони не змогли забезпечити долині якісну інформаційну блокаду. Вірніше, вони просто не врахували всіх факторів. Ви в курсі, що газети й журнали, які ми виписуємо, і які сюди доставляють, разюче відрізняються? Я спеціально попросив Норма принести ті з газет, які потрапляють до інтернату. Іноді відмінності настільки незначні, що їх не помітиш, якщо спеціально не звертати уваги. Мені ж не просто вдалося відшукати їх, але й проаналізувати: що і як змінили в пресі, що потрапляє до нас. Потім залишалося лише зрозуміти, чому від нас можуть приховувати ту або іншу інформацію. Саме тоді я вперше запідозрив, що ми — людики. До цього моменту — і відтоді, коли я помітив, що від нас щось приховують, — я вважав, що ми — жертви якоїсь державної програми. Люди, посвячені у такі важливі таємниці, що нам «промили мізки», видаливши всі ці відомості або, припустимо, блокувавши ті ділянки нашої пам’яті, які можуть становити небезпеку для яких-небудь держструктур. Але отут дещо не сходилося. Навіщо «промивати мізки», навіщо поселяти нас тут, коли простіше й дешевше вбити тих, хто становить загрозу? Саме тоді я вперше припустив, що ми — людики. І почав «копати». І кожен новий факт тільки переконував мене в моїх припущеннях!…На жаль.

— Яка… яка нісенітниця… — пробурмотів я.

— Нісенітниця, — погодився Лофтінг. — Але — правда! Я теж спершу… Я думав, що збожеволію! Або вже збожеволів. Але всі факти свідчать на користь моїх здогадів. Якщо хочете, я покажу вам газети, журнали, записи результатів. Однак я волів би зробити це згодом. Зараз у нас виникла цілком реальна проблема, яку варто вирішити.

— Мені здається, Лофтінгу, ваше припущення знімає цю проблему. Якщо справи йдуть так, як ви розповідаєте, тоді хлопчик не хворий. І його можна відпустити до інтернату.

— У цьому-то й полягає проблема! Ви (напевно, тому що є більш ранньою версією) менш дратівливі. Цього я аж ніяк не можу сказати про наших сусідів по долині. Мені складно передбачити, як вони поведуться, коли довідаються, що є людиками. Цілком імовірно, що замість намагань впоратися із цією проблемою, осмислення її чи прийняття як факту, вони спробують усунути джерело роздратування.

— Коротше, убити нас? Але якщо ми насправді людики, тоді навряд чи нас можна так просто знищити.

— Але ж вони теж людики, не забувайте! Думаю, у них вийде; в усякому разі, не хотілося б перевіряти на собі. Тому я не збираюся розповідати їм те, що розказав вам.

— Але тоді… — почав було я.

Нас перервали.

З миртових заростей виглянула чубата голова.

— Пьєр у вас? — голосно прошепотіла вона.

4. Хлопчиська звали Поль. Він задихався й вимок як хлющ, поки біг сюди. В інтернаті, зрозуміло, помітили пропажу — нерозумно було б сподіватися на щось інше. Тепер там підняли тривогу.

Інтернат цей, повторю, для діток людей, м’яко кажучи, небідних. І за безпеку кожної дитини персонал відповідає власними головами. На жаль, хоча в інтересах самого ж закладу було не допустити витоку інформації, відшукався там якийсь діяч, що зателефонував у поліцію. Звідти дані просочилися в масмедіа — і тепер назрівав скандал.

Який, наскільки я розумів, рано або пізно мав призвести до катастрофи.

— Наші всі на ногах, вони вже обшукали сад і будинки, і зрозуміли, що Пьєра в інтернаті немає. Вони почали допитувати хлопців! Я зметикував і встиг утекти… — він захлинався криком, захлинався в’язкою страшною кашею слів і подій. — Я… хтось обов’язково проговориться! Вони знайдуть хід! Вони прийдуть сюди й…

— Ми мусимо повернути Пьєра! — гаркнув я Лофтінгу. — Якомога швидше!

— Пізно, — прошептав той. — Ви ж самі розумієте: преса, поліція. Цей інцидент просто так не замнуть, про нього не забудуть. Навіть якщо Пьєра повернути, вони обов’язково почнуть з’ясовувати, де він був.

— Що ж ви пропонуєте?

Він схопив мене за лацкани піджака й притяг до себе, люто вдивляючись у моє обличчя:

— Правду! Я хочу раз і назавжди з’ясувати, хто ми такі! — він зірвався на крик, але перехопив переляканий погляд Поля й осікся. — Хочу запитати, — вимовив він ледь чутно. — Запитати при всіх. Вони не зможуть обдурити. Я побачу, по очах довідаюся. Розумієте, Франк, — повторив він у розпачі, — я хочу точно знати!

І, дивлячись у його очі, я