Нові коментарі
У п'ятницю у 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій

Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій

Читаємо онлайн Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій
пошукали по каналах — нічого вартого уваги. Розалія сіла читати книгу, я — працювати.

Коли прийшов час відправлятися в ліжко, дружина під’їхала до мене, ледь чутно подзвякуючи кріпленнями крісла.

— Ти йдеш?

— Так, зараз вкладу тебе. Але я ще трішки посиджу, домовилися?

Вона лягла в ліжко; поцілувалися; посміхнулася мені:

— Ну, надобраніч. Не засиджуйся допізна, добре?

— Добре, рідна.

Я вимкнув світло, тихенько закрив двері й пішов до стола. Лист панові Тірхаду від сина було майже закінчено, залишалося ще відповісти на запитання пані Джессіки й неодмінно підготувати посилочку для братів Лерроків — уїдливого Маринія й флегматичного Ронуальдо.

Історія друга:

Корисна хвороба

Доля будь-якої людини, якою б складною й довгою вона не була, насправді полягає в одній-єдиній миті — у тій миті, коли людина раз і назавжди довідається, хто вона.

X. Л. Борхес.

Біографія Тадео Ісідоро Круса (1829–1874)

1. Коли задзвенів дзвіночок, я саме заснув. Сам, без снотворного; і тут — тривога.

Прокинувшись, я недозволено довго лежав, дивлячись у стелю. Вставати не хотілося. За вікнами будиночка із самого вечора гуляв-бавився вітер, от і зараз чутно було, як прибоєм шелестить трава біля паркану. Приємно, заколисуючи — і заразом заглушає всі інші звуки.

Здалося, чи справді скрипнули вхідні двері?

Дзвіночок більше не дзенькав, і це могло означати, що тривога була хибною, але не виключено, що його просто обірвали.

Піднятися я не встиг — вони вже ввійшли в кімнату. Брати Лерроки — ці ледь протиснулися у двері; старий нудяга Тірхад, Марта й Джессіка. Я вперше пошкодував, що в мене в будиночку немає ані телефону, ні якого-небудь іншого засобу зв’язку із зовнішнім світом. Джессіка — найнебезпечніша серед нас, тих, що живуть у долині.

Потім увійшли Лофтінг із хлопчиком.

Намагаючись поводитися так, начебто нічого не відбувається, я включив світильник над ліжком.

— Добраніч. Щось трапилося? — перші слова далися нелегко, немов у моєму горлі щось зламалося і стало поперек гортані. — Чим зобов’язаний настільки пізньому візиту?

— Пьєр от хворий, — сказав Лофтінг, заспокійливо опускаючи руку на плече хлопчика. — Так само, як і ви.

— А ви казали, що це незаразно, — докірливо пропихтів Мариній Леррок.

Я зрозумів, що пропав.

— Я говорив, що мені здається, що це незаразно.

Навряд чи варто було виправдуватися, але що мені ще залишалося робити?

— Зараз це неважливо, — заявив Ронуально Леррок, жорстко рубаючи долонею повітря.

— Так, — підтримав його брат. — Слід вирішити, як нам тепер бути.

— Тобто?

— Ми не можемо його відпустити, — дещо тріумфально вимовила пані Джессіка. Чомусь мені здалося, що вона говорить це не вперше. — Не можемо дозволити собі ризикувати здоров’ям інших. Якщо ця хвороба заразна, хлопчик може рознести її. Занедужають інші діти!

— Точно, — підтримав її Тірхад. — Абсолютно точно!

Пані Марта промовчала, але очі її тривожно зблиснули.

— Що ви пропонуєте? — запитав я. Мені було дуже холодно, але я намагався не кутатися в ковдру — це виглядало б жалюгідно, начебто я боюся. Втім, я насправді скажено боявся.

Доктор Лофтінг приобійняв Пьєра за плечі, погладив по голові — і я помітив, що дитина теж тремтить від жаху.

— Мені потрібно провести тестування, — сказав Лофтінг. — І поговорити з вами, Франк. Серйозно поговорити.

— Просто зараз? — запитав я — і відразу зрозумів, що так, зрозуміло, просто зараз, адже справа нагальна.

Ми живемо в цій долинці практично ізольовано. До нас завозять продукти й усе, що нам необхідно, і видають безкоштовно. Ми — пенсіонери з безбідною, забезпеченою старістю. Нам не вистачає тільки одного: добра й тепла, спілкування з рідними. На щастя, неподалік від долинки розташований інтернат для дітей багатих батьків. От дітки до нас і бігають — зрозуміло, таємно від усіх. І Пьєру необхідно вчасно повернутися до інтернату, інакше його відсутність буде виявлено й тоді… Навіть страшно уявити, що трапиться тоді.

Тому Лофтінг кивнув мені — заспокійливо, ніби хлопчиськові:

— Так, просто зараз. У нас дуже мало часу.

Я погодився, попросив їх вийти й квапливо одягнувся.

Вони чекали у дворі. Вітер продовжував лютувати, і патли пані Джессіки, разметані в повітрі скаженим восьминогом, надавали їй демонічного вигляду. Пьєр тремтів, немов лоша, і жався до ніг Лофтінга. Трохи віддалік про щось шепотівся із двома брилами-Лерроками Тірхад.

І ще місяць. Ніколи раніше я не бачив такого яскравого, несамовито мерехтливого місяця!

Гарна ніч, навіть для смерті.

— Ідемо, — сказав я їм.

І ми пішли.

2. Долинка наша, якщо подивитися на неї зверху, напевно, нагадує млинець із зеленими краєм і центром та неширокою смужкою-дорогою між ними. Обабіч дороги стоять наші будинки. Але млинець не зовсім круглий, він, скоріше, підковоподібний — і там, де в підкови розрив, у долинки — єдиний виїзд з неї.

А на протилежному до розриву боці стоїть будиночок Лофтінга. Мій же й пана Тірхада — найближчі до виходу, тільки розташовані вони по різні боки від центральної зеленої кнопки-пагорба. Всього-то різниці: до Тірхада листоноша добирається першим, а до мене — останнім.

Словом, до Лофтінгового будиночка йти було добряче. У-долинці немає жодних засобів пересування, а будиночки стоять далеко один від одного. Тому, до речі, сусіди й з’явилися до мене вночі — поки зібралися, поки вирішували що до чого…

Я брів дорогою поперед всієї цієї теплої компанії, і почував себе військовополоненим, якого ведуть на ешафот. Намагався вирішити, як можна викрутитися, але нічого розумного, зрозуміло, у голову не приходило. З кожним кроком я віддалявся від виходу з долини, від свого єдиного шансу на порятунок.

Попереду з’явився будиночок Коннора; у вікнах засвітилося світло — і за хвилину ґанок вийшов хазяїн. Височенний і худий, він згорбився старим підсліпуватим грифом і вдивлявся в нас: хто це там курить дорогою такої пізньої години?

— Агов! — крикнув Коннор, склавши долоні рупором. — Що там у вас сталося?

Йому пояснили; вилаявшись, старий збігав за піджачком і приєднався до нас.

— Співчуваю, — поплескав він мене по плечу. — Мабуть, розбудили тебе посеред ночі, га?

Я розсіяно кивнув.

Коннор у нас етнограф — і етнограф класний; відповідно, і психолог непоганий. До того ж він — один з тих небагатьох, з ким я постійно спілкуюся, майже єдиний мій друг тут.

— Так, спасибі за співчуття. Але що поробиш, адже це не від них залежить.

— Шкода хлопчика, — зітхнув старий. — Ти часто спілкувався з ним?

Дітлахи навідуються до нас, до кожного з нас. Іноді ми збираємося разом, у чиємусь будиночку, і влаштовуємо такий собі сімейний уік-енд. Радуємо

Відгуки про книгу Дикі володарі - Володимир Костянтинович Пузій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: