Сплячі красуні - Стівен Кінг

6

Упродовж тих місяців ще й ще жінки з’являлися з того, що Джеймс Браун колись назвав «чоловічим, чоловічим, чоловічим світом»[265]. Вони повідомляли, що на той час, коли вони засинали, в Дулінгу тривала криза. Аврора ще була свіжою подією; там минуло лише два чи три дні. Тамтешні насильства, збентеження й відчай здавалися нереальними ранішим прибулицям до цього нового місця. Понад те — тамтешнє здавалося майже нічого не значущим. Жінки цього світу мали власні проблеми й турботи. Одною з них була погода. Літо убувало. Мине осінь, і прийде зима.

За допомогою посібників з бібліотеки й під керівництвом такої нібито невідповідної персони, як Магда Дубчек, удови майстра-ремонтника (не кажучи вже про те, що вона була матір’ю Лайлиного хлопця-басейновика), вони спромоглися закінчити ту роботу, яку розпочала ще Кейлі до того, як її вбила божевільна коханка. Покійний чоловік Магди був навчив її трохи електричній справі.

— Мій чоловік, він кожного дня пояснював мені, що він робить: «Ось дивися, Магдо, оцей дріт — це фаза, а ось цей — заземлення тощо». А я було слухаю. Він сам за те не думав, думав, що балакає до глухої стіни, а я собі слухаю.

На цьому Магда замовкла, прибравши хитрого виразу обличчя, що Лайлі нагадало, так боляче, Антона.

— Ну, перші разів п’ятсот я слухала, поправді.

З енергією, насмоктаною з купки сонячних панелей, що пережили роки занехаяння, вони змогли забезпечити нехай навіть обмеженим електропостачанням кілька найстійкіших будинків.

Звичайні автомобілі не годилися; скільки цей світ обертався безлюдним, визначити було неможливо, але стан запаркованих машин підказував, що часу вистачило на те, щоби вода й волога добряче попрацювали над двигунами. Якась машина, що стояла в капітальному гаражі, могла бути робочою, от тільки ніде не можливо було знайти й краплі бензину, який би не втратив своїх властивостей чи не випарувався. Що жінки знайшли в складі заміського клубу, так це невеличку ескадру добре збережених гольф-карів на сонячних батареях. Щойно заряджені, вони заводилися. Жінки роз’їжджали на них розчищеними від дерев і рослинності вулицями.

Як і «Шопвел», чудово слугувала для проведення часу їдальня «Олімпія», тож Рита Кумс, колись дружина Террі, відкрила її на бартерній основі, готуючи їжу в старій портативній дров’яній печі, яку гурт жінок допоміг їй туди притягнути з підвалу Кумсів.

— Я завжди хотіла спробувати себе в ресторанній справі, — пояснювала вона Лайлі. — Але Террі ніяк не хотів, щоб я працювала. Казав, що це йому даруватиме неспокій. Террі ніколи не міг зрозуміти, як це збіса нудно, жити порцеляновою статуеткою в серванті.

Вона промовляла це легковажно, але ховала погляд з тим виразом обличчя, який Лайла прочитала як сором — сором від радості мати щось власне. Лайла сподівалася, що Рита подолає це відчуття, вірила, що вона його переживе… згодом. Багато їх тут почувалися оновленими, хоча й не без певного присмаку сорому, неначе вони прогулюють якісь шкільні уроки. Жінки, як Магда й Рита, які раптом виявилися потрібними, розквітнули під світлом цього нового світу. Відлущувалися ті, безподійні, тижні, й вони обговорювали не тільки те, за чим сумували, але й те, за чим не сумували.

Листя змінювалося, як у старому світі, але Лайлі його кольори здавалися яскравішими і тривкішими.

Одного дня, схожого на пізній жовтень, вона поралася в городі місіс Ренсом, збирала гарбузи для школярок на різьблення. В тіні на лавці сиділа Стара Ессі, дивилася на неї. Поряд з лавою стояв іржавий магазинний візок, повний речей, які Ессі назбирала, немов намагаючись поповнити своє нове життя мотлохом зі згадок про старе: якийсь радіоприймач, мобільний телефон, собачий нашийник, календар на 2007 рік, пляшка чогось, що не мало етикетки, але що колись, можливо, було кленовим сиропом, і тріо ляльок. Вона любила ходити за Лайлою, коли бачила, як та в своєму великому солом’яному капелюсі котить тачку, високо нагромаджену садовим знаряддям.

Стара пані спочатку мовчала й соромилася, коли хтось наближався до неї, але минали тижні й вона почала розслаблятися, принаймні біля Лайли. Подеколи вона навіть говорила, хоча Лайла згадала, що Стара Ессі ніколи не була балакучою, навіть у її найкращі часи.

— Зараз усе краще, — якось сказала Ессі. — Тепер я маю свій власний дім. — Вона з любов’ю подивилася на ляльок у себе в пелені. — Моїм дівчаткам він подобається. Їх звуть Джінгл, Пінгл і Рінгл.

Того разу Лайла спитала в Ессі, як її прізвище.

— Колись було Вілкокс, — відповіла Ессі. — Але тепер Естабрук. Я повернула собі дівоче прізвище, як це зробила та жінка, Ілейн. Це місце краще за старе місце, і не тільки тому, що я тепер маю дівоче прізвище і свій власний дім. Тут пахне солодше.

Сьогодні Ессі, схоже було, знову дещо занурилася в себе.

Коли Лайла спробувала зав’язати з нею розмову, Ессі помотала головою, роблячи різкі жести «тихо» в бік Лайли і риючись у своєму іржавому магазинному візку. Видобувши звідти старовинний настільний радіоприймач «Філко»[266], вона почала перекидати його собі з долоні на долоню. Для Лайли це було цілком прийнятним: хай собі досхочу грається в гарячу картоплину, якщо це її розраджує.

Коли вона вже збиралася перерватися на обід, під’їхала на велосипеді Дженіс Котс.

— Шерифе, — звернулася вона до Лайли. — На одне слово. — Я більше не шериф, Дженіс. Хіба ти не читаєш «Дулінгські справи»? Я просто звичайна місцева мешканка.

Котс це не збентежило.

— Добре, але тобі варто знати, що в нас зникають люди. Вже троє. Надто багато як на випадковість. Нам потрібно, щоби хтось розслідував цю ситуацію.

Лайла роздивлялася гарбуз, який вона щойно була відірвала від огудини. Верхівка в нього була яскраво-помаранчева, а низ — чорний і гнилий. Вона кинула гарбуз, і той гупнув, упавши на скопану землю.

— Поговори з Упорядкувальним комітетом або винеси це на наступні Збори. Я у відставці.

— Ну ж бо, Лайло, — балансувала на сидінні велосипеда Котс, схрестивши свої кощаві руки. — Не пхай мені таке лайно. Ти не у відставці, ти в депресії.

«Почуття, — подумала Лайла. — Чоловіки майже ніколи не хотіли про них балакати, а жінки навпаки — майже завжди. Це може бути втомливим». Це стало для неї сюрпризом. Їй дійшло, що, можливо, вона мусить