Леобург - Ірина Грабовська
Звуки почіткішали, десь поруч кричали люди, дзенькнуло розбите скло. Вони дісталися охайного саду (на відміну від того, що лишився в рідній реальності), й вийшли на вузьку бруковану вулицю. Було сонячно, проте прохолодно, жовтень уже не здавався затишним і м’яким, як тиждень тому. Джекі щільніше запнула плащ. Данило вів їх далі, й дівчина навіть не встигла роздивитися будинок і порівняти, наскільки він відрізняється від того, романівського.
— Що відбувається? — процідив крізь зуби Федя, притримуючи циліндр, що зісковзував від швидкого кроку.— У них тут завжди такий гармидер?
Вони завернули за ріг, і Данило різко зупинився.
— Ні. Просто сьогодні у них... революція.
Назустріч мчав натовп. За ним, майже зачіпаючи масивними залізними плечима різьблені балкони на будівлях, на шістьох колінчастих лапах повзла величезна машина, схожа на краба. Залізні «клішні» спритно висмикували бідолах з юрби і закидали їх на «панцир», де кілька людей у шоломах з опуклими окулярами і коротким хоботом заковували руки заарештованих у кайданки і спускали в черево машини.
— Ховайтеся! — вигукнув Данило, і вони утрьох кинулися в бічний провулок.
Людський потік полетів вулицею вниз. Страшний скрегіт «краба» змішувався з переляканими зойками і войовничими вигуками. Ноги Джекі повсякчас плуталися у клятій спідниці, вона мало не впала. Провулок сповнився людьми, що так само намагалися сховатися. Позаду спалахнуло, сипнули іскри, й одразу гримнув вибух. Усе затягло димом. Вуха заклало. Ядучий дим випалював ніздрі, змушував градом котитися сльози. Люди металися і волали, намагалися сховатися, хтось плакав, хтось голосно лаявся незнайомою мовою. Джекі зайшлася болісним кашлем, очі пекло вогнем. Залізний скрегіт лунав звідусіль, ніби вона опинилася всередині «краба» або...
Джекі підвела голову і скрикнула. Броньоване черево велетенської машини було просто над нею. Люди в страшних масках здавалися їй середньовічними чумними лікарями. Вони, немов примари, раптово з’являлися з пелехів сизого диму й пари, що вивергала ця гігантська сталева істота, махали руками, світили вниз круглими лампами на ланцюгах і тицяли пальцями у Джекі. Світло тьмяно відбивалося в опуклих лінзах — там, де мали бути їхні очі. Джекі не розуміла, куди бігти, її м’язи наче паралізувало. Механічна клешня потягнулася в її бік. Дівчина відсахнулася, але сили залишали її. Вона притулилася спиною до стіни і повільно сповзла на землю. Їй здалося, що вона померла.
— Agnes!
Хтось дужо стиснув її плече. Джекі насилу підняла повіки. Над нею застиг незнайомий темночубий хлопець. Нижню половину його обличчя приховувала хустка. Незнайомець смикнув її за руку і потягнув убік, вони сховалися за кам’яним ґанком будинку.
Кілька людей кидало в «краба» камінням, улюлюкало і показувало непристойні жести «чумним лікарям», що стояли на ньому. Машина дихнула парою, на секунду зупинилася, і з неї просто у протестувальників уперіщив струмінь води. «Краб» поповз далі, переслідуючи людей. Згори на задимлену вулицю впав яскраво-білий промінь. Загуркотіли мотори.
— Уважаемые горожане! Соблюдайте спокойствие! — ламаною російською лунало, здавалося, з самих небес.— Не подчиняйтесь приказам заговорщиков! Это государственная измена![47]
— Агнесо! Впізнаєш мене?
Хлопець говорив німецькою і здавався знайомим. Він поплескав Джекі по щоках і спробував звести на ноги. Дівчина розгублено озирнулася: ні Феді, ні Данила поблизу не було. «Краб» завис над натовпом, протестувальники кидали в нього каміння. В цьому місці вулиця звужувалася, просуватися далі незграбній махині було складно: кілька хвилин «краб» простояв нерухомо, а потім у натовп полетіли яскраві вогняні кулі. Вони падали просто під ноги і зі свистом крутилися на землі, мов святкові феєрверки. За секунду пролунав перший вибух, в обличчя вдарив ядучий сморід.
У вухах Джекі дзеленчало, вона не одразу почула, що вигукнув її рятівник.
— Я — Давид,— повторив хлопець і опустив хустку.— Впізнаєш?
На його щоці палав потворний темно-червоний рубець у вигляді букви «V».
У цю ж мить хтось налетів на нього і збив з ніг.
— Федю! — вихопилося у Джекі, перш ніж вона встигла прикусити язика.
— Біжи! — скомандував той і смикнув її за руку.
— Відчепися, дурбецало! — крикнула Джекі.— Він знає Агнесу!
— Так, але ти — не Агнеса! — процідив Федя і знову потягнув її за собою.
Дівчина хотіла заперечити, але хлопець зі шрамом підвівся й кинувся на Федю.
Вони стрімголов полетіли на землю. Джекі охопив відчай. Що відбувається? Що вони коять? Де Данило?!
Довкола панував хаос. Повз них бігли люди. Просто над головою, мало не торкаючись дахів, зависло щось величезне й гуркітливе, але через сліпуче світло Джекі нічого не вдавалося розгледіти.
— Федю! Припиніть! Та що ж таке! — у безсилій люті тупнула ногою дівчина, але її ніхто не слухав.
Хлопці каталися бруківкою і гарчали, наче два розлючені пси. Федя від душі зарядив своєму супротивникові у вухо і спробував вирватися з клінчу, але Давид не відпускав. Він заломив його праву руку за спину, і цієї миті одна з вогняних куль «краба» влучила в кинутий посеред дороги паромобіль. Вулицю струсонув ще один вибух, залишки паромобіля спалахнули, наче смолоскип, усе заволокло чорним димом. «Краб» обдало фонтаном пального. Всюди, куди потрапила ця чорна нафтоподібна рідина, тепер танцювало полум’я: палала бруківка, палали стіни будівель, дерева. Це здавалося неймовірним, нереальним. Вогонь лизав колінчаті «ноги» поліційного «краба» і стрімко здіймався до кабіни управління. Поліціянти в масках вистрибували й розбігалися, машина почала кренитися і, зробивши ще кілька кроків, хитнулася й завалилася на землю.
— Люди! Там люди!
Протестувальники ринули просто в полум’я, вони розчиняли ляди в череві «краба» й витягали затриманих товаришів.
Несподіванка вибуху вирішила долю двобою: Давид рвучко вихопив з чобота коротке лезо і приставив до шиї Феді. Джекі скрикнула.
— Не рипайся,— просичав вигнанець, і Федя миттєво припинив опір.— Яблонський, чи ти здурів?
Джекі хотіла вдарити Давида чи бодай схопити його за руку, але боялася, що погіршить становище. Та й наче на зло, забула всі мови на світі й ніяк не могла згадати, як по-німецькому «Відпусти його». Федя важко дихав, з розбитого носа на бруківку юшила кров.
— На кого ти схожий? — провадив їхній новий знайомий.— Коли це ти встиг вибілити волосся?
— Довга історія, Давиде. Пусти його.
Данило з’явився з-за спини так несподівано, що Джекі злякано зойкнула.
— Кого я бачу,— засичав хлопець з рубцем і повільно відвів ніж. Вони з Федею водночас підвелися з бруківки,
