Веселка тяжіння - Томас Пінчон

— Це Онґуруве. — Андреас простягає навушники і дає Енціанові пройти.

— … не розумію, це ми їм потрібні чи нафтопереробний завод… — голоси деренчать, час від часу зникають, — … сотня, може, дві сотні… так багато… …тівки, дрючки, пістолети…

Пі-і-і-п і вибух шипіння, а тоді лунає знайомий голос:

— Можу прислати з десяток людей.

— Ганновер на дроті, — бурмоче Енціан, такий собі жарт.

— Тобто Йозеф Омбінді. — Андреасу не до жартів.

Попросивши допомоги, Онґуруве щодо Порожніх займає нейтральну позицію — або принаймні намагається. Але якщо Омбінді може допомогти і вирядити людей до Гамбурга, він може схотіти затриматись. Ганновер для нього — навіть із заводом «Volkswagen» — тільки ще одна сходинка. Гамбург надасть Порожнім потужну підтримку, вони отримають шанс. Хай там як, але північ — їхня стихія…

— Мені треба їхати, — повертає навушники Андреасу. — Що таке?

— Може, це росіяни, хочуть тебе виманити.

— Та ні. Не переймайся Чичеріним. Не думаю, що він там.

— Але твій європеєць казав…

— Цей? Не знаю, наскільки йому можна вірити. Не забувай, що я чув, як він говорив з Марві у потязі. А тепер він з дівчиною Чичеріна у Нордгаузені. Ти б йому повірив?

— Якщо за ним полює Марві, то чогось він таки вартий.

— Якщо вартий, ми його обов’язково знову здибаємо.

Енціан хапає торбу, ковтає на дорогу два первітини, нагадує Андреасові про деякі справи на завтра і довгими соляними та камінними уступами підіймається на поверхню.

Нагорі вдихає вічнозелене повітря Гарца. У старих селах саме була б пора доїти корів. Зійшла перша зірка, оканумайгі, маленька шанувальниця свіжого молока…

Але це мусить бути інша зірка, північна. Нічого втішного. Що з нами сталося? Якщо вибирали не ми, якщо зонгереро судилося жити за пазухою в Ангела, що намагався знищити нас на Südwest… тоді… нас не помітили, а чи вибрали для чогось жахливішого?

Енціану треба бути в Гамбурзі ще до того, як у сонце знову понастромляють списів. Охорона у потягах настирлива, але його вони знають. Удень і вночі довгі товарняки виїжджають з «Міттельверк», вивозять обладнання А-4 на захід до американців, на північ до англійців… а вже незабаром, коли набере чинності карта окупації, то й на схід до росіян… Нордгаузен перейде до російської адміністрації, і тоді нам доведеться діяти… чи буде в нього шанс із Чичеріним? Енціан його ще й бачити не бачив, але їм все ж таки судилося стрітися, Енціан йому єдинокровний брат. Вони — одна плоть.

Пульсує сідничний нерв. Забагато сидів. Накульгує, самотній, схилив голову, бо в Ердшвайнгьоле низькі стелі; хто знає, що чекає на голову, якщо задереш її надто високо? Дорогою до залізничної естакади, високий і сірий під дедалі яскравішим світлом зірок, Енціан прямує на Північ…

□□□□□□□

Досвіток. Стома футами нижче пливе мертвотно-бліде простирадло хмар, простягається на захід, скільки бачить око. Тут Слотроп і учениця відьми Ґелі Триппінґ, стоячи на вершині Брокена, в самому осерді німецького зла, за двадцять п’ять миль на північ від північно-західного «Міттельверк», дожидають сходу сонця. Хоча передвечір Травневого дня вже минув і пустотлива парочка спізнилася майже на місяць, але залишки останнього Чорного Шабашу все ще помітні: пляшки з-під Kriegsbier[343], мереживна білизна, порожні гільзи від гвинтівки, подерті червоні атласні прапори зі свастикою, голки для татуювання та бризки синього чорнила.

— А це на якого біса? — цікавиться Слотроп.

— Для поцілунку диявола, звісно. — Ґелі влаштовується, старий-ти-дурню, йому під пахву, тож Слотроп почувається трохи ніяково, бо навіть такого не знає. Йому майже нічого не відомо про відьом, хоча серед його пращурів була справжня Салемська Відьма, одна з найостанніших, що приєдналася до компанії sus. per coll[344], вона вже багато століть теліпається на родинному дереві Слотропів. Звали її Емі Спру, була вона ганьбою родини, стала антіноміанкою[345] у двадцять три роки і віялася по всьому Беркширу, як навіжена, випередивши Божевільну Сью Данем на двісті років — викрадала немовлят, їздила в сутінках верхи на коровах, приносила в жертву курчат на Сноддовій горі. Через отих курчат, як ви собі можете уявити, боліла не одна голова, бо корови й немовлята завжди поверталися живими та здоровими — Емі Спру, на відміну від своєї суперниці, пострибухи Дороті, була не зловорожою відьмою.

На Род-Айленд пішла і там прихисток знайшла,

Й по дорозі в Салем завернула,

Але там її не знали, тому жартів не сприйняли,

Тож Нарранґасетта вона і не сягнула[346]…

Її схопили за відьомство і скарали на горло. Ще одна божевільна Слотропова родичка. Якщо її коли й згадували, то хіба стенувши плечима — надто далека, щоб залишатися для роду Ганьбою, радше такий собі курйоз, тож Слотроп змалечку не знає, як до неї ставитись. Упродовж тридцятих відьмам ще добряче діставалося — їх зображали старими почварами, що кличуть тебе «дорогесенький», і взагалі досить неприємними персонажами, тож кінематограф не зумів підготувати його до тевтонського різновиду відьом. Фріцівська відьма, наприклад, мала по шість пальців на ногах і жодної волосинки на піхві. Принаймні такі на вигляд відьми на сходових фресках у вежі колишнього нацистського передавача на Брокені, а на казенних фресках не може бути безвідповідальних фантазій, правильно? — хоча Ґелі вважає, що ця безволосість — від намальованих фон Байросом[347] жінок.

— Ти просто не хочеш свою поголити! — вигукує Слотроп. — Ха-ха! Теж мені відьма!

— Зараз я щось тобі покажу, — каже вона, тому ж то вони й не сплять у цю небожу годину, завмерли одне біля одного, тримаються за руки, сонце тільки починає розчищати обрій. — Дивися, — шепоче Ґелі, — он там.

Сонячне світло б’є у спини майже горизонтально, і на перламутровій хмарі починають проступати дві велетенські тіні, що тягнуться на милі, аж за Клаусталь-Цельтерфельд, за Зезен і Ґослар, через річку Ляйне — десь там вона має бути, і досягають самого Везера…

— Ти ба, — Слотроп трохи нервує, — та це ж Примара. — Навколо Ґрейлока у Беркширі такі теж бувають. А в цих краях вони відомі як Brockengespenst.

Божі тіні. Слотроп підносить руку. Його пальці — міста, біцепси — провінції, так, він підносить руку. Хіба не цього від нього чекають? Тінь від руки тягне за собою веселку, сягає далеко на схід — схопити Ґоттінґен. Незвичайні тривимірні тіні, що лягли на німецький світанок, так, у