Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— І ти ніколи в ньому не сумнівався? Він же вочевидь був людиною ексцентричною…
— Послухай, — не знаю, як сказати… ти колись був християнином?
— Було й таке.
— А чи бувало колись у тебе, що ти йдеш вулицею, бачиш чоловіка й одразу знаєш, що він має бути Ісусом Христом — не сподіваєшся, не бачиш жодної схожості, але знаєш. Спаситель повернувся і ходить серед людей, як обіцяно у давніх історіях… ти наближаєшся і з кожним кроком переконуєшся — ніщо не суперечить першому враженню… підходиш ближче і минаєш його, нажаханий, що він може заговорити до тебе… твій погляд зустрічається з його поглядом… все так і є. І найжахливіше, що він усе розуміє, заглядає тобі в душу — і вся твоя удавана облуда зникає…
— Тоді… все, що сталося з часу твого переїзду до Європи, можна назвати, за висловом Макса Вебера, «узвичаєнням харизми».
— Outase, — каже Енціан, що мовою гереро є одним з багатьох слів на позначення лайна, в цьому випадку — великого коров’ячого плескача.
Недалечко у скельній западині перед зеленим приймачем-передавачем захисного кольору сидить Андреас Орукамбе, його вуха прикривають ґумові навушники. Шварцкомандо мовить у 50-сантиметровому діапазоні, саме в цьому діапазоні діяло наведення Ракети «Гаваї II». Хто, крім ракетних маніяків, буде слухати в діапазоні 53 сантиметри? Шварцкомандо, принаймні, можуть бути впевнені, що за ними стежать усі конкуренти в Зоні. Передачі з Ердшвайнгьоле починаються близько 03:00 і тривають до світанку, інші станції Шварцкомандо мовлять відповідно до власних розкладів. Трансляція відбувається мовою гереро з деякими запозиченнями із німецької (що досить таки зле, бо переважно це технічні терміни — гарні підказки для непроханих слухачів).
Андреас сидить другу піввахту, переважно приймає повідомлення, за потреби — відповідає. Самі по собі маніпуляції з передавачем — уже своєрідне запрошення до негайної параної. Постає схема з антен, тисячі квадратних кілометрів Зони, сповнених ворогами у нічних таборах, вони безликі й пильно стежать. Хоча вони одне з одним підтримують зв’язок, Шварцкомандо й собі намагається слухати якнайбільше, бо не має жодних ілюзій щодо планів конкурентів стосовно Шварцкомандо, попри те, що конкуренти принишкли, вичікують слушної нагоди рушити всіма силами і знищити безслідно… Енціан вважає, що вони дочекаються повного монтажу першої африканської ракети та її готовності до запуску: виглядатиме значно ліпше, якщо вони вдарять по справжній загрозі, по справжньому оснащенню. Наразі він намагається тримати охорону напоготові. Тут, на головній базі, це нескладно: щоб пробитися сюди, знадобиться принаймні полк, але там, далі у Зоні, у ракетних містечках Целлє, Еншеде, Гахенбурґ вони можуть повисмикувати нас по одному, спочатку кампанія на виснаження, а тоді скоординований рейд… залишиться тільки дотиснути обложену метрополію…
Може, це наразі і театр, але вони, здається, вже більше не Союзники… історія, яку вони собі винайшли, змушує нас очікувати «післявоєнного суперництва», коли вони можуть, фактично, стати одним гігантським картелем, до якого входитимуть переможці та переможені й у полюбовній згоді ділитимуться тим, що залишилося… Але Енціанові все ж таки вдається їх налаштувати один проти одного, тих забіякуватих стерв’ятників… на вигляд геть по-справжньому… Марві мав би нині бути з росіянами, а також із «General Electric» — днями скинувши його з поїзда, ми виграли… скільки? Ну, день-два, а чи добре ми розпорядилися тим часом?
Усе зводиться до щоденного плетіння і розпускання, дрібні перемоги та дрібні поразки. Тисяча деталей, і в кожній можливість фатальної помилки. Енціан волів би не заглиблюватися в процес, хотів би бачити, до чого все це котиться у реальному часі, на кожному роздоріжжі ухвалення рішень: що було правильним, а що — ні. Але це їхній час, їхній простір, і він досі наївно очікує на результати, яких білий континуум перестав сподіватися вже багато сторіч тому. Деталі — клапани, спеціальні інструменти, що існують, а може, й не існують, заздрощі та змови в Ердшвайнгьоле, загублені посібники з експлуатації, по всьому світові розпорошило техніків — утікачів зі Сходу та Заходу, нестача продуктів, хворі діти — все вихориться туманом, кожна частинка зі своєю сукупністю сил і векторів… він не годен упоратися з цим усім водночас, бо якщо надто довго затримується на чомусь одному, наражається на небезпеку втратити інше… Але притичина не лишень у деталях. Його не полишає дивне відчуття: у миті марення чи відвертого відчаю йому здається, буцімто він промовляє фрази, підготовлені десь далеко (не далеко у просторі, але на далеких рівнях влади), а його рішення — геть не його, а просто патякання актора, що грає роль лідера. Йому мариться, нібито ним оволодіває потреба вчинити щось величне і безжальне, а він не здатний прокинутися… наче він на облавку корабля посеред широкої річки, очолює бунт, приречений на поразку — просто з політичних міркувань бунтові дали можливість потривати якийсь час. На нього полюють, його дні сповнені різноманітних загроз, яких йому вдається уникнути буквально останньої хвилини, він у захваті від цього, фізично все це дуже гарно… і сама Змова! вона має сувору, потужну красу, це — музика, симфонія Півночі, арктична подорож повз стрімчаки зеленої-зеленісінької криги до підніжжя айсбергів, закляклих в обіймах неймовірної музики, омитих морями найблакитнішої блакиті, нескінченна Північ, безмежна країна, заселена людьми, чия прадавня культура та історія відмежовані від решти світу великим безгомінням… назви їхніх півостровів і морів, довгих і повноводних річок геть невідомі у середніх широтах… плавання — це вороття додому: він постарів у своєму імені, та всеосяжна музика — це музика, написана ним самим настільки давно, що він геть про неї забув… але тепер вона знову його віднаходить…
— Проблеми у Гамбургу… — Андреас швидко пише, піднімає мокрий від поту навушник, аби мати змогу одночасно бути на обох каналах зв’язку. — Можливо, знову переміщені. Слабкий сигнал. Що далі, то більше глухне…
Після капітуляції постійно виникають сутички між цивільними німцями та звільненими з таборів полоненими іноземцями. Міста на заході захопили переміщені поляки, чехи, росіяни, вони грабують арсенали та комори і не збираються щось із того віддавати, але ніхто не може вирішити, як ставитись до тутешніх Шварцкомандо. Хтось лишень побачить шмаття SS — й одразу реагує у той чи той спосіб, інші вважають їх марокканцями або індійцями, що якимось чином перебралися з Італії через гори. Німці досі пам’ятають окупацію Райнланда французькими колоніальними загонами двадцять років тому, а також плакати, що проголошували: «SCHWARZE BESATZUNG AM RHEIN[342]!» Ще трохи
