День опричника - Володимир Георгійович Сорокін
напевая.
Вдруг граф увидел —
Напротив в окне
Бьется маркиза
В дыму и огне.
Много столпилось
Зевак на панели.
Люди злорадно
На пламя смотрели:
Дом родовой
Был охвачен огнем —
Люди богатые
Жили ведь в нем!
Даром не тратя
Ни доли минуты,
Бросился граф
Из «роллс-ройса» уюта —
Мрачному быдлу
Наперерез —
И по трубе
Водосточной
Полез.
Третий этаж,
И четвертый,
И пятый…
Вот и последний
Пожаром объятый.
Жалобный крик
Раздается и стон —
Пламя лизнуло
Изящный балкон.
Бледно-нагая,
В окне, как на сцене,
Бьется маркиза
В причудливой пене
Сизого дыма;
И сполох огня
Белую грудь
Озаряет ея.
Граф подтянулся
На дланях нехилых
И головою в стекло
Что есть силы,
Грохнул с размаху.
Осколков разлет
Молча приветствовал
Нижний народ.
Снова удар —
Содрогается рама.
Граф переплет
Сокрушает упрямо,
Лезет в окно,
Разрывая свой фрак.
Шепчут зеваки:
— Безумец… дурак…
Вот и в окне
Он возник. Распрямился,
Обнял маркизу,
К манишке прижал.
Дым черно-серый
Над ними клубился,
Красный огонь
Языками дрожал.
Сдавлены пальцами
Женские груди,
К нежным губам
Граф со стоном припал.
Видела чернь,
Углядели и люди:
Фаллос чудовищный
В дыме восстал!
Видели люди,
Смотрящие снизу,
Как, содрогаясь,
Вошел он в маркизу,
Как задрожали,
Забились в окне
Граф и она,
Исчезая в огне!
С дымом мешается
Облако пыли —
Мчатся пожарные
Автомобили.
Пятится чернь, «фараоны» свистят,
Каски пожарных
На солнце блестят.
Миг — и рассыпались
Медные каски.
Лестницы тянутся ввысь.
Без опаски
Парни в тефлоне —
Один за другим —
Лезут по лестницам
В пламя и дым.
Пламя сменяется
чадом угарным,
гонит насос
водяную струю.
Старый лакей
Подбегает к пожарным:
«Барыню, братцы, спасите мою!»
«Нет, — отвечают
пожарные дружно, —
Барыня в доме не обнаружена!
Все осмотрели мы,
Все обошли,
Вашей маркизы —
Нигде не нашли!»
Плачет лакей,
Рвет обвислые баки,
Пялятся люди
На черный балкон…
Вдруг раздается
Визг старой собаки,
Переходящий
В мучительный стон.
Все обернулись —
«Роллс-ройс», отъезжая,
пса раздавил.
А в кабине… мелькнул
сумрачный профиль.
И тихо растаял.
Только
Брильянтовый ежик сверкнул
Замерло быдло
На мокрой панели.
Люди «роллс-ройсу»
Вдогонку глядели —
Вдаль уезжал
Дорогой лимузин
С шелестом нежно
Хрустящих резин…
Ищут пожарные,
Ищет полиция,
Ищут священники
В нашей столице,
Ищут давно.
И не могут найти
Графа какого-то
Лет тридцати.
Вы, господа, в Малахитовом зале
Этого оборотня не встречали?[4]
Згасає останній рядок. Зникає-розчиняється крамольна поема в темному повітрі. Піднімаються штори. Сидить мовчки Бутурлін. На Батю спрямовує очі карі. Озирається Батя на нас. Ясно, як день, на кого цей пасквіль націлено. По очах наших бачить Батя, що немає тут сумнівів жодних: похмурий граф оцей із діамантовим їжаком у персні — не хто інший, як граф Андрій Володимирович Урусов, зять Государя, професор суддівського права, дійсний академік Російської академії наук, почесний голова Розумної палати, голова Всеросійського кінного товариства, голова товариства сприяння повітроплаванню, голова товариства російського кулачного бою, товариш голови Східного казначейства, власник Південного порту, власник Ізмайлівського та Донського ринків, власник будівельного товариства «Московський підрядчик», власник підприємства «Московська цегла», співвласник Західної залізниці. А натяк на Малахітову залу теж зрозумілий: нове це приміщення, під Кремлівською залою концертною побудоване для відпочинку Внутрішнього Кола й наближених. Нове, а тому — модне. Та й будівництво зали Малахітової багато крамольних питань викликало. Були, були супротивники…
— Усе зрозуміло, опричники? — питає Бутурлін.
— Зрозуміло, князю, — відповідає Батя.
— Залишається дрібниця: знайти пасквілянта.
— Знайдемо гниду, нікуди не дінеться, — киває Батя.
І замислено смикаючи невеличку бороду свою, запитує:
— Государ знає?
— Знає, — лунає державний голос, і ми всі схиляємося в низьких поклонах, торкаючись правою рукою паркету.
Лик Государя з’являється в повітрі кабінету. Краєм ока помічаю золоту, переливчасту рамку довкола любого вузького обличчя з темно-русявою борідкою й тонкими вусами. Випрямляємось.
Государ дивиться на нас своїми виразними, пильними, щирими й проникливими сіро-блакитними очима. Погляд його неповторний. Його не сплутаєш із жодним іншим. І за цей погляд я готовий не вагаючись віддати життя своє.
— Читав, читав, — каже Государ. — Дотепно написано.
— Государю, ми знайдемо пасквілянта, запевняю вас, — каже Бутурлін.
— Не сумніваюсь. Хоча, маю зізнатися, Терентію Богдановичу, мене не це хвилює.
— Що ж вас хвилює, Государю?
— Мене, любий мій, хвилює — чи правда все те, що написано в поемі цій?
— Що саме, Государю?
— Усе.
Замислюється Бутурлін:
— Государю, важко сказати відразу. Дозвольте проглянути звіт пожежної управи?
— Та не треба ніякого пожежного звіту, князю, — прозорі очі Государя пронизують Бутурліна. — Потрібні свідчення очевидця події.
— Кого ви маєте на увазі, Государю?
— Героя поеми.
Замовкає Бутурлін, перезирається з Батею. Жовнами ходять широкі вилиці Баті.
— Государю, ми не маємо права допитувати членів родини вашої, — каже Батя.
— А я й не змушую вас нікого допитувати. Я просто хочу знати — чи правда все те, що там написано?
Знову мовчанка сповнює кабінет. Тільки переливається фарбами райдужними світлий образ Государя.
— Ну, що ж ви примовкли? — посміхається пан наш. — Без мене діла не буде?
— Без вас, Государю, жодного діла не буде, — схиляє лисувату голову досвідчений Бутурлін.
— Гаразд, нехай буде по-вашому, — зітхає Государ. І голосно каже: — Андрію!
Секунд п’ятнадцять минає, і праворуч від лику Государя у фіолетово-синій рамочці з’являється невелике зображення графа Урусова. Зі змарнілого, важкого обличчя графа зрозуміло, що вже читав він поему цю, і читав не раз.
— Здрастуйте, батечку, — граф схиляє свою велику, вухату голову на короткій шиї, з вузьким чолом і великими рисами обличчя; каштанове волосся на його маківці рідке.
— Здрастуй, здрастуй, зятьку, — сіро-блакитні очі дивляться незворушно. — Читав поему про себе?
— Читав, батечку.
— Непогано написано, чорти б його взяли? А мої академіки торочать — нема в нас гарних поетів!
Мовчить граф Урусов, міцно стуливши вузькі губи. Рот у нього, як у жаби, широкий надто.
— Скажи нам, Андрію, чи правда це?
Мовчить граф, опустивши очі, вдихає, сопе й видихає обережно:
— Правда, Государю.
Тепер і сам Государ замислився, насупив брови. Стоїмо всі, чекаємо.
— То, значить, ти і справді любиш їть на пожежах? — питає Государ.
Киває головою важкою граф:
— Правда, Государю.
— Он воно що… Чутки до мене й раніше доходили, та я їм не вірив. Думав — наклепи зводять твої заздрісники. А ти, значить, он який…
— Государю, я вам зараз усе поясню…
— Коли це в тебе почалося?
— Государю, присягаюсь вам усіма святими, присягаюсь могилою матері моєї…
— Не присягайся, —
