Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Колись він не міг уявити собі життя без повернення. Ще до зародження усвідомлених спогадів щось переносило його до круглого села матері, далеко у вельд Какау, що межує із землею смерті, туди і назад, відбуття і повернення… Йому про це розповідали багато років по тому. Невдовзі після народження мама забрала сина зі Свакопмунда до свого рідного села. За звичайних обставин її мали б вигнати — вона народила дитину поза шлюбом, від російського моряка, чийого імені вона не могла й вимовити, але через німецьке вторгнення усталений порядок збляк перед необхідністю допомагати одне одному. Хоча вбивці у синьому приходили знову і знову, проте Енціана якось оминали — тут Енціанові шанувальники люблять згадувати міф про Ірода, самого ж Енціана це дуже дратує. Минуло лише кілька місяців, як він навчився ходити, аж мама взяла його у велику подорож — Самуель Магереро повів народ через Калахарі.
Найтрагічніша з усіх історій тих часів. Багато днів провели втікачі у пустелі. Хама, вождь бечуанів, прислав їм провідників, биків, вози і воду. Перших прибулих застерегли від надмірного вживання води, хіба що зовсім трішки, але коли підійшли решта, перші вже спали покотом, тож не було кому попередити. Ще одне втрачене послання. Пили, аж поки не повмирали, сотні душ, серед них була й Енціанова мати. Він заснув під волячою шкурою, виснажений голодом і спрагою, а прокинувся серед мертвих. Розповідали, що його знайшов загін Оватжимба, вони подбали про нього і забрали з собою. Залишили на краю маминого села, аби сам зайшов. Були вони кочівниками, тож могли у тій пустельній країні рушити в будь-якому напрямку, але привели його туди, звідки він вийшов. У селі вже майже нікого не було — багато хто вирішив переселитися, багатьох забрали на узбережжя і загнали в краалі або вислали будувати залізницю, яку німці в ті часи саме прокладали через пустелю. Багато повмирало, бо їли м’ясо померлої від чуми худоби.
Вороття нема. Шістдесят відсотків гереро знищено, до живих ставилися як до тварин. Енціан вростав у світ, зайнятий білими. Неволя, раптова смерть, відхід без повернення стали звичайними, повсякденними явищами. До часу, коли перед ним постало це запитання, він уже не міг пояснити, як і чому вижив. У процес відбору йому щось не вірилося, Нджамбі Карунґа та християнський Бог були надто далеко. Не лишилося різниці між учинком Бога і дією чистого випадку. Вайссман, європеєць, чиїм протеже став Енціан, вважав, що це він відвадив свого підопічного від релігії, але боги пішли самі по собі, боги покинули людей… тож Енціан не заважав Вайссманові вважати, як тому хотілося. Людина, спрагла вини, була ненаситна, мов пустеля, спрагла води.
Минуло вже немало часу від їхньої зустрічі. Востаннє вони говорили під час переїзду з Пенемюнде сюди, в «Міттельверк». Вайссмана, може, й на світі вже нема. Ще на Південному Заході, двадцять років тому, не вміючи говорити його мовою, Енціан уже бачив це: любов до останнього вибуху — зліт і зойк, що підноситься понад межі страху… Чого б це Вайссману хотілося пережити війну? Поза сумнівом, він віднайде собі щось підхоже, аби вгамувати цю спрагу, бо ж не могло так статися, що для нього все скінчилося раціонально і мирно, коли сотні його засклених офісів у всіх закладах SS розташовано у часі та просторі так, щоб проґавити свою велич і опинитись у її вакуумі, аби бути затягнутими її повітряним потоком, але, зрештою, знову застигнути серед небагатьох потьмянілих блискіток у кільватері. Bürgerlichkeit[341], зігране під Ваґнера, духові несміливі й ледь чутні, а голоси струнних то схоплюють фразу, то відпускають…
Останнім часом Енціан часто і безпричинно прокидається. Невже направду приходив Він, прохромлений Ісус, щоб схилитися над тобою? Біле тіло, мрія підора, стрункі ноги та лагідно-золотисті європейські очі… ага, встиг побачити оливковий прутень під подертою пов’язкою на стегнах, захотів злизати піт з його жорстких дерев’яних пут? Де він, у якій частині Зони перебуватиме сьогодні ввечері, а хай йому біс разом з навершям на його нервовому імператорському жезлі…
Зовсім небагато таких пухово-оксамитових острівців, де він міг би лежати і мріяти, особливо у мармурових коридорах влади. Енціан закоцюб — не стільки через згасання вогню, скільки через прихід холодів, гіркота розходиться піднебінням першими сподіваннями кохання… Це почалося, коли Вайссман привіз його до Європи: відкриття того, що любов у цих людей, проминувши найпростіші відчуття й оргазми, має справу з чоловічими технологіями, угодами, виграшами та поразками. В його випадку вимагає, щоб він пішов на службу до Ракети… Попри те, що Ракета — це проста сталева ерекція, вона також є цілою системою, виграною у жіночної пітьми, виставленою супротив ентропії привабливої, але легковажної Матері Природи: то був перший урок, який змусив його засвоїти Вайссман, перший крок на шляху до отримання громадянства у Зоні. Його підвели до усвідомлення того, що, зрозумівши Ракету, він воістину зрозуміє свою мужність…
— Колись я уявляв, наївний, — тепер уже так не зможу, — що всі захоплення тих днів мені якимось чином підкинули, ну, як подарунок від Вайссмана. Він переніс мене через поріг до свого будинку, саме до такого життя він хотів мене долучити, до чоловічих забав, відданості Лідерові, політичних інтриг, до таємного переозброєння як виклику зістарілим плутократіям навколо нас… вони знемагали, а ми були молодими й дужими… добре бути настільки молодими і дужими у такий період життя нації! Ніяк не міг повірити у таку кількість чудових юнаків, піт і пилюка вкривають їхні тіла, а вони день за днем прокладали автобани, і кожен день аж дзвенів: ми їхали серед сурмачів, бездоганно скроєні шовкові вимпели, наче костюми… жінки ж бо йшли, здавалося, покірні та безбарвні… я уявляв їх шеренгами, вони стояли рачки, з їхніх грудей здоювали молоко у відра з блискучої сталі…
— А чи ревнував він тебе до інших юнаків, до того, як ти до них ставився?
— Ага. Для мене тоді все це було дуже тілесним, але він зробив крок далі. Ні. Навряд чи він мав щось проти… Я любив його тоді.
