Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Раціоналісти від медицини пов’язували зниження народжуваності гереро з нестачею у раціоні вітаміну Е, інші — з малою ймовірністю запліднення з огляду на особливості матки жінок гетеро, довгої та вузької, але за всіма цими розсудливими бесідами, за науковими міркуваннями ніхто з білих африканерів не міг відкинути того, як почувається… Щось зловісне заворушилося у вельді: вони починали вдивлятися в обличчя, особливо в обличчя жінок, вишикуваних за терновими загорожами, і вже знали — всупереч логіці: запрацювала племінна свідомість і надумала здійснити самогубство… Незрозуміло. Можливо, ми недостатньо справедливі, може, ми відібрали в них худобу і землю… а понад те, безперечно, ще й трудові табори та колючий дріт і частокіл… Може, вони вважають, що в такому світі жити не варто. Їм це навіть притаманно — здатися, а тоді відповзти, щоб померти… чого вони хоча б перемов не ведуть? Ми могли б виробити рішення, бодай якесь рішення…
Перед гереро постав дуже простий вибір між двома смертями — племінною та християнською. Племінна смерть мала сенс, християнська — жодного, то навіщо їм ця морока? — але для європейців, задурених власного Облудою із Немовлям Ісусом, те, що відбувалося з гереро, виявилося настільки ж нездоланною таємницею, як слонячий цвинтар або стрімке поринання лемінгів у море.
Хоча Порожні того і не визнають, для них, вигнанців у Зоні, європеїзованих у мові та помислах, відколотих від прадавньої племінної єдності, оте «чому» також украй загадкове, але вони хапаються за нього, як хвора жінка за амулет. Не вираховують ані циклів, ані дороги назад, вони залюблені у блиск суїциду цілого народу — у таку позицію, стоїцизм і хоробрість. Отукунґуруа — пророки мастурбації, фахівці з абортів і стерилізації — закликають до актів оральних і анальних, за допомогою ніг або пальців, содомії та зоофілії, їхній підхід і гра — насолода: вони просторікують серйозно, переконливо, тож ердшвайнгьолери до них дослухаються.
Порожні гарантують настання дня, коли помре останній зонгереро, знаменуючи остаточний нуль колективної історії, пройденої до самого кінця. І в цьому є певна принадність.
Відвертої боротьби за владу не відбувається, все це спокуса і контрспокуса, реклама та порнографія, а історія зонгереро вирішується в ліжку.
Вектори нічного підпілля, всі до одного, намагаються втекти з центру, від сили, якою, напевно, є Ракета: така собі іммахінація чи то подорожі, а чи долі, спроможна з’єднати докупи несамовиті політичні протилежності в Ердшвайнгьоле, як вона поєднує у двигуні пальне й окислювач — вивірена, схожа на керманича — заради накресленої заздалегідь параболи.
Цього вечора Енціан сидить під горою, за плечима ще один день планування, метушні, нововинайденої канцелярщини — паперів, які йому вдається до кінця дня знищити або на японський лад перетворити на газелей, орхідеї, мисливських соколів. Мірою того як Ракета зростає, набуває завершеності й повноти, з нею розвивається і сам Енціан, набуває нової конфігурації. Він це відчуває. Ще один привід для занепокоєння — вчора, пізно вночі, посеред креслень Крістіан і Мечислав підвели голови, раптом усміхнулися і замовкли. Торопіють з пошани, вивчають креслення, наче його власні, наче якесь одкровення. Це не тішить.
Те, що хоче створити Енціан, не матиме історії, ніколи не потребуватиме змін у конструкції. Час у тому розумінні, яке відоме іншим народам, поблякне у новому часі. Ердшвайнгьоле не буде пов’язано часом, як Ракету, люди знову віднайдуть Центр, Центр без часу, подорож без гістерезису[339], коли кожне відбуття стане воротям до тієї ж точки, єдиної…
У такий незвичний спосіб він налагодив дружні стосунки з Порожніми, зокрема з Джозефом Омбінді з Ганновера. Вічний Центр легко розглядати як Остаточний Нуль, назви та методи змінюються, але рух до нерухомості залишається. Це приводить до обміну між ними дивними пасажами.
— Бачиш-но, — очі Омбінді дивляться вбік, зведені на віддзеркалення Енціана, яке тільки він і бачить, — буває… ну, таке, що нібито про нього й не думаєш як про еротичне, але воно найзбудливіше на світі.
— Невже? — шкіриться Енціан, забавляючись. — Навіть не знаю, що воно таке може бути. Дай якусь підказку.
— Неповторний акт.
— Запуск ракети?
— Та ні, за нею буде ще одна ракета. Але за ним ніщо… та менше з тим.
— Ха! За ним ніщо не слідує, ось ти що хотів сказати.
— А якщо я дам тобі ще одну підказку?
— Дай. — Але Енціан уже здогадався: видно по випнутій щелепі, от-от засміється…
— В одному акті воно охоплює всі Девіації. — Енціан роздратовано зітхає, але не питає, чому йдеться про «Девіації». Повернення в минуле — це така гра Омбінді. — Гомосексуалізм, наприклад. — Нема заперечень. — Садизм і мазохізм. Онанізм? Некрофілія…
— І все це в одному акті?
Усе це і навіть більше. Тепер обидва вже розуміють, що йдеться про самогубство, включаючи зоофілію («Уяви собі, як солодко, — провадить адепт, — бути милостивим, сексуально милостивим до тої покривдженої, згорьованої тварини»), педофілію («Часто стверджують, що буквально на порозі стають дивовижно молодшими»), лесбійство («Так, бо коли вітер дмухає у порожніх салонах, дві жінки-тіні нарешті потайки вийдуть зі своїх покоїв у вмираючій оболонці й на останньому спопелілому обрисі берега зустрінуться та обіймуться…»), копрофілію й уролаґнію («Останні здригання…»), фетишизм («Широкий вибір фетишів смерті, природно…»). Природно. Обоє сидять, передають одне одному сигарету, аж поки докурюють до малюсінького недопалка. Що це — дурні балачки, а чи Омбінді намагається зманити Енціана? Енціану треба знати напевне, перш ніж відповісти. Якщо він бовкне: «Ти мене зманюєш, так?» — а з’ясується, що
