Господиня - Стефані Маєр

Вердикт Дока був невтішний:

— Те саме, що і я. Тобто нічого. Від мене жодної користі.

— Не хвилюйтеся ви так, — прошепотів Іян. — Це не ваша провина. Світ перемінився. Ви й так робите усе можливе.

Мої плечі похилилися. Так, людський світ перемінився.

— Ходімо, — прошепотів Іян, торкнувшись пальцем моєї руки.

Я кивнула й почала знову вивільняти руку.

Волтер розплющив невидющі очі.

— Гледис? Ти тут? — у голосі його звучала мольба.

— Е-е-е… Я тут, — мовила я невпевнено, дозволивши його пальцям стиснути мою долоню.

Іян знизав плечима.

— Я принесу вам щось поїсти, обом, — прошепотів він і вийшов.

Очікуючи на повернення Іяна, я рознервувалася через Волтерове марення. Він знову і знову бурмотів ім’я Гледис, але від мене нічого не вимагав, за що я була йому невимовно вдячна. За деякий час, мабуть, за півгодини, я почала дослухатися: чи не долинуть Іянові кроки з коридору, здивована, що він так затримується.

Увесь цей час Док стояв біля столу, нічого не бачачи й пригнічено згорбивши плечі. Видно було, що почувався він зовсім безпомічним.

А тоді я щось почула — не кроки.

— Що це? — запитала я Дока пошепки; Волтер знову затих — мабуть, знепритомнів. Мені не хотілося його турбувати.

Док обернувся до мене і схилив голову набік, прислухаючись.

Незвичне торохкотіння, швидке і водночас м’яке. Мені здалося, що звук наближається, але раптом він почав віддалятися.

— Дивно, — мовив Док. — Звучить майже як… — Док замовк і зосереджено зморщив чоло: незнайомий звук віддалявся.

Ми пильно дослухалися, тому що здалеку почули кроки. Тільки це була не звична розмірена хода Іяна. Людина не просто бігла — мчала щодуху.

Док негайно відреагував на тривожний знак і вилетів назустріч. Я хотіла кинутися навздогін, але зовсім не воліла засмучувати Волтера, укотре вивільняючи руку. Натомість я нашорошила вуха.

— Брандте, в чому справа? — у голосі Дока чувся подив.

— Де вона? Де та істота? — долинув захеканий чоловічий голос. Кроки на мить стихли, а далі відновилися — уже не такі швидкі.

— Про що ти? — гукав Док услід.

— Про паразитку! — нетерпляче засичав Брандт, випірнаючи з арки.

Брандт був не такий кремезний, як Кайл чи Іян; мабуть, усього на кілька дюймів вищий за мене, проте грубий і міцний як носоріг. Його очі прочісували печеру; на частку секунди тривожний погляд зупинився на мені, тоді на Волтерові, а тоді знову повернувся до мене.

Саме в ту мить, коли він рушив до мене, Док порівнявся з Брандтом і вчепився йому в плече.

— Що ти робиш? — голос Дока був схожий на гарчання — такого я ще не чула.

Перш ніж Брандт устиг щось відповісти, знову залунав дивний звук — спочатку тихо, тоді гучніше, і знов почав стихати. Від несподіванки ми закам’яніли. Коли гуркіт був найгучніший, удари звучали майже безперервно.

— Це… вертоліт? — прошепотів Док.

— Так, — шепнув Брандт у відповідь. — Це шукачка — та сама, що ніяк не хотіла облишити цю істоту, — він кивнув на мене.

Раптом у мене стислося горло і перехопило подих. У голові запаморочилося.

«Ні. Не зараз. Будь ласка».

«Що це вона собі думає? — прогарчала Мелані.— Чому просто не може від нас відчепитися?»

«Вона нікого не скривдить — ми не дозволимо!»

«Але як нам її зупинити?»

«Не знаю. Це все моя провина!»

«Моя також, Вандо: Це наша провина».

— Ти впевнений? — запитав Док.

— Кайл роздивився вертоліт у бінокль. Той самий, що й минулого разу.

— Вертоліт шукає нас! — налякався Док. Він розвернувся і метнув погляд на вихід із печери. — Де Шерон?

Брандт похитав головою.

— Ні, вертоліт прочісує місцевість. Почав від Піку Пікачо і намотує кола. Не схоже на те, що вже на щось натрапив. Зробив кілька кругів над місцем, де ми позбулися машини.

— Де Шерон?

— Вона з дітьми й Люсиною. З ними все гаразд. Хлопці пакують речі на той раз, якщо доведеться вночі втікати, але Джеб каже, що це малоймовірно.

Док полегшено зітхнув і підійшов до столу. Зіперся на нього так важко, ніби щойно пробіг марафонську дистанцію.

— Що ж, до цього нам не звикати, — пробурмотів він.

— Точно. Просто доведеться залягти на дно на кілька днів, — запевнив його Брандт. Його очі знову заметалися по печері, зупиняючись час від часу на мені.— У вас є під рукою мотузка? — запитав він, а тоді потягнув із порожнього ліжка простирадло і почав обмацувати.

— Мотузка? — не розуміючи, перепитав Док.

— Для паразитки. Кайл велів мені її зв’язати.

Мої м’язи мимовільно напружилися; рука стиснула Волтерові пальці занадто сильно — він тоненько застогнав. Не зводячи очей