Господиня - Стефані Маєр

— Ну… е-е-е… Третя група прабатьків. Вони, так би мовити, працюють на благо родини. На Землі їх назвали б годувальниками — вони йдуть із хати, щоб дістати харчі. Здебільшого вони займаються сільським господарством. Вирощують рослину, з якої потім добувають молоко…

Життя тривало.

Джеймі намагався відмовити мене спати в складському коридорі, але тільки упівсили. Куди ще мені податися? З притаманною йому наполегливістю він повідомив, що спатиме поруч. Я подумала, що Джареду це може не сподобатися, та оскільки не бачила його ані ввечері, ані наступного дня, підтвердити свої здогадки я не могла.

Було зовсім не легко знову братися до своїх щоденних обов’язків, особливо тепер, коли всі шестеро учасників вилазки були вдома — я почувалась як тоді, коли Джеб уперше привів мене в громаду. Ворожі погляди, злісна мовчанка. Але цим шістьом було важче, ніж мені,— мені не звикати. Вони ж не розуміли поведінки решти. Наприклад, коли я допомагала збирати кукурудзу, Лілі подякувала мені за кошик, який я їй передала, й усміхнулася. Саме тоді я спостерегла, що від подиву очі Енді мало не вистрибнули з орбіт. Або тоді, коли ми з Труді й Гайді чекали на свою чергу біля купальні, Гайді почала перебирати пальцями моє волосся. Воно сильно відросло і лізло в очі, тому я вирішила його обстригти. А Гайді намагалася підібрати для мене зачіску, так і сяк вкладаючи пасма. Тут із купальні вийшли Брандт і Аарон (Аарон був найстаршим учасником вилазки, здається, раніше я його взагалі не бачила). Труді реготала з незграбних спроб Гайді спорудити щось на моїй голові, й обоє чоловіків позеленіли і мовчки пройшли попри нас.

Звісно, все це були дрібниці. А от Кайл рискав по печерах, і хоча він, без сумніву, отримав наказ не чіпати мене, але всім своїм виглядом демонстрував, що такі вказівки його не обходять. Коли наші шляхи перетиналися, увесь час навколо мене було багато людей, і може, саме тому він тільки обпікав мене поглядом, а його товсті пальці інтуїтивно стискалися в кулак. Панічний страх перших кількох тижнів, проведених у печерах, повернувся, і я б йому піддалася — почала б знову ховатися, уникати людних місць, — якби не події, значно важливіші за убивчі погляди Кайла.

Люди знову зібралися на кухні — не певна, хто з них прийшов сюди по мої розповіді, а хто — по шоколадні батончики, які роздавав Джеб. Від свого батончика я відмовилася, пояснивши незадоволеному Джеймі, що не можу жувати й говорити воднораз; проте він, підозрюю, приберіг мій батончик на потім. Іян сидів на своєму звичному місці біля вогню, насторожений Енді також був тут, а поруч із ним сиділа Пейдж. Більше не було жодного учасника вилазки — звісна річ, і Джареда. Док також прогулював — цікаво, що з ним: досі п’яний як чіп чи, може, похмілля. А головне — не було Волтера.

Перше запитання пролунало від Джефрі, чоловіка Труді. Мені було приємно, хоч я й намагалася не показувати, що він зрештою вступив у коло людей, які мирилися з моєю присутністю. Шкода, що я не змогла добре відповісти на його запитання, які чимось нагадали мені питання Дока.

— Я майже нічого не знаю про цілительство, — визнала я. — Ніколи не зверталася до цілителів після… того, як прилетіла. Я не хворіла. Знаю одне: ми ніколи не обираємо планету, де не зможемо підтримувати тіла носіїв у ідеальному стані. Не існує захворювання, яке неможливо вилікувати: від найпростіших порізів і переломів до епідемічних хвороб. Тепер люди помирають тільки від старості. Навіть здорові людські тіла не можуть жити вічно. Також трапляються нещасні випадки, але за присутності душ це стається набагато рідше. Ми обережні.

— Озброєні люди — це не просто нещасний випадок, — мовив хтось. Я саме витягала хліб, тому не бачила, хто говорив, а по голосу не впізнала.

— Так, це правда, — погодилась я.

— То виходить, ти не знаєш, як лікуються хвороби? — не вгавав Джефрі.— 3 чого роблять ліки?

Я похитала головою.

— Вибачте, я не знаю. І зовсім не цікавилася цим питанням, коли мала доступ до інформації. Просто сприймала як належне. На всіх планетах, де я жила, здоров’я — це даність.

Очі Джефрі спалахнули, а щоки зарум’янилися. А тоді він опустив очі та злісно зціпив зуби. Чим я його образила?

Гіт поплескав Джефрі по руці. В печері повисло напружене мовчання.

— Е-е-е… а щодо грифів… — Іян вичавив із себе кілька слів, намагаючись змінити тему. — Не знаю, може, я прослухав, але ти не пояснила, чому назвала їх «недобрими»…

Я цього справді не пояснювала, але ні на хвилину не сумнівалася, що Іяну це зовсім не цікаво, — він запитав перше, що спало йому на думку.

Неформальний урок закінчився швидше, ніж зазвичай. Запитань було негусто, та й переважно ставили їх Іян або Джеймі. Після запитань Джефрі всі поринули в роздуми.

— Ну що ж, завтра вставати до схід сонця, збирати кукурудзу… — перебив іще-одну ніякову паузу Джеб, натякаючи всім, що час розходитися. Люди звелися на ноги, потяглися, але досі перемовлялися тихими голосами, а це було зовсім не звично.

— Я щось не те сказала? — прошепотіла я до Іяна.

— Аж ніяк. Вони замислилися про смертність, — зітхнув він.

Мій людський мозок раптом осяяло — це був сплеск інтуїції.

— Де Волтер? — досі пошепки, але вимогливо запитала я.

Іян знову зітхнув.

— Він у південному крилі. Він… нездужає.

— Чому ніхто не