Господиня - Стефані Маєр
Після цієї кошмарної ночі мою довіру до Дока навряд чи щось зможе похитнути. Однак лікарня завжди буде для мене жахливим місцем.
З останніми промінцями сонця зник і вертоліт. Ми сиділи в темряві, не насмілюючись увімкнути навіть слабке блакитне світло. Минуло кілька годин, перш ніж ми повірили в те, що полювання закінчилося. Першим це визнав Брандт: мабуть, він уже наївся лікарні під зав’язку.
— Давно пора було здатися, — пробурмотів він, рушивши до виходу. — Вночі нічого не видно. Я прихоплю з собою ліхтар, Доку, — на той раз, якщо Джебовій улюбленій паразитці спаде на думку ним скористатися.
Док не відповів, навіть не кинув на буркотуна погляд.
— Утамуй біль, Гледис, утамуй біль! — благав Волтер. Я витирала піт із його обличчя, а він без упину стискав мені долоню.
Здавалося, що час сповільнився і врешті зовсім зупинився; чорна ніч тягнулася нескінченно довго. Волтер кричав дедалі частіше й нестерпніше.
Мелані не давалася чути, знаючи, що з неї користі мало. Я б також сховалася, якби Волтер так сильно не потребував мене. Нарешті в голові немає нікого, крім мене, — хіба не цього я завжди хотіла? То чому ж мені так самотньо?
Поступово крізь тріщини в стелі почало проникати тьмяне сіре світло. Я дрімала, бо крики Волтера не давали поринути в глибокий сон. Поруч хропів Док. Я була рада, що він бодай на якийсь час відключився.
Я не чула, як увійшов Джаред, — у напівсні мурмотала до Волтера заспокійливі слова.
— Я тут, я тут, — бурмотіла я, коли він кликав дружину. — Ш-ш-ш, усе гаразд.
Слова були безглузді. Я казала, аби щось казати: від звуку мого голосу Волтер заспокоювався.
Не знаю, скільки Джаред спостерігав за мною і Волтером, перш ніж я звернула на це увагу. Мабуть, досить довго. Я чекала, що його першою реакцією буде злість, та коли він заговорив, голос його був урівноважений.
— Доку, — мовив він, і я почула, як він труснув сусіднє ліжко. — Доку, прокидайтеся.
Я відсмикнула руку, зовсім дезорієнтована, і побачила обличчя Джареда — обличчя людини, якій безпомильно належав цей голос.
Джаред трусив сонного Дока за плече, але дивився на мене. В тьмяному світлі було неможливо прочитати вираз його очей. Обличчя було геть порожнє.
Мелані миттю оживилася. Вона вбирала його риси, намагаючись прочитати думки, що ховалися за непроникною маскою.
— Гледис! Не йди! Не треба! — від пронизливого зойку Волтера Док підскочив, мало не перекинувши ліжко.
Я крутнулася до Волтера і вклала в його нетерплячі пальці свою пом’яту руку.
— Ш-ш-ш! Я тут, Волтере. Я нікуди не піду. Нікуди, обіцяю.
Він затих — тепер він хникав, як немовля. Я витерла йому чоло мокрою ганчіркою; його схлипування перейшли в зітхання.
— Що тут відбувається? — пробурмотів Джаред у мене за спиною.
— Вона — найдієвіше знеболювальне, кращого не знайти, — мовив Док.
— Що ж, я знайшов дещо краще, ніж приручена шукачка.
У мене всередині все обірвалося, і Мелані в моїй голові прошипіла: «Сліпий упертий бовдур! Скажеш йому, що сонце сідає на заході, і то не повірить».
Але Доку було байдуже, зараз він дбав не про мене.
— Ти щось приніс!
— Морфій. Зовсім небагато. Я би з’явився швидше, якби шукачі з вертольотом не затримали.
Док негайно взявся до діла. Зашелестів папір, і Док схвильовано скрикнув:
— Джареде, ти просто чародій!
— Доку, хвилинку…
Але Док уже був біля мене, його вимучене обличчя світилося надією. Він увігнав гостру голку у Волтерову руку — саме в ту, яку я тримала. Я відвернулася. Як можна застромлювати щось під шкіру!
Однак результат не забарився. За півхвилини Волтерове тіло розслабилося й обм’якло на тоненькому матраці. Хрипке пришвидшене дихання сповільнилося й притихло. Стиснуті пальці розімкнулися, вивільняючи мою долоню.
Правою рукою я почала масажувати ліву, намагаючись відновити кровообіг у пальцях. По шкірі побігли голочки.
— Е-е-е… Доку, взагалі-то тут недосить, — пробурмотів Джаред.
Я вперше відвела погляд від Волтерового нарешті умиротвореного обличчя. Джаред стояв до мене спиною, а в очах Дока був подив.
— Досить для чого? Я не збираюся запасатись на чорний день, Джареде. Можливо, скоро ми пожалкуємо, що витратили все, але я не збираюся дивитися на муки Волтера, коли їм можна зарадити.
— Я про інше, — сказав Джаред. Так наче він щось довго й ретельно обмірковував. Голос був повільний і рівний.
Док збентежено насупився.
— Морфію вистачить на три, можливо, чотири дні,— мовив Джаред. — Якщо ви даватимете його дозами.
Я не розуміла, до чого вів Джаред, а Док одразу здогадався.
— А, — зітхнув він. Подивився на Волтера, і на очі йому набігли сльози. Він розтулив рота, ніби хотів заговорити, але
