Господиня - Стефані Маєр

— Останнім часом… тобі було нелегко, тому…

Я нетерпляче похитала головою.

— Що з ним?

Підійшов Джеймі й узяв мене за руку.

— У Волтера постійно ламаються кістки — такі вони крихкі,— прошепотів Джеймі.— Док упевнений, що це рак — остання стадія.

— Волт, певно, довгий час приховував, як йому болить, — додав Іян похмуро.

Я здригнулася.

— І ви нічого не можете зробити? Зовсім нічого?

Іян похитав головою, не зводячи з мене ясних очей.

— Ми — нічого. Навіть якби ми не застряли в цій дірі, все одно не змогли б йому нічим допомогти. Цю хворобу люди так і не навчилися лікувати.

Я прикусила язика, мало не вибовкавши свою пропозицію. Звісно, тут Волтеру нічим не допоможеш. Будь-хто з цих виживанців помиратиме довгою болісною смертю, але не пожертвує свідомістю заради зцілення тіла. Я їх розумію… тепер розумію.

— Він питав про тебе, — провадив Іян. — Іноді він кличе тебе на ім’я; важко сказати, що це означає: Док заливає його віскі, щоб притлумити біль.

— Док розклеївся і сам почав багато пити, — додав Джеймі.— Як усе невчасно!

— Можна мені з ним побачитися? — запитала я. — Чи хтось буде проти?

Іян насупився і пирхнув:

— На декого це буде дуже схоже, — він похитав головою. — Та хіба не байдуже? Якщо така остання воля Волта…

— Твоя правда, — погодилась я. Від слова «остання» в очах запекло. — Якщо Волт хоче мене побачити, то хіба не байдуже, хто що собі дума — нехай собі казяться.

— Не хвилюйся — я нікому не дозволю тебе залякувати, — бліді губи Іяна стиснулися в тонку лінію.

Мене охопила тривога, наче кортіло поглянути на годинник. Час, який давно перестав для мене щось означати, несподівано набрав ваги.

— Може, вже пізно? Ми його не збудимо?

— Він спить, коли спиться. Ходімо й поглянемо.

Я одразу рушила, волочучи за собою Джеймі: той досі тримав мене за руку. Мене підганяло вперед відчуття плинності часу, усвідомлення кінця й неминучості. Іян швидко наздогнав нас — із його-бо широким кроком.

Ми проминули освітлену місячним сяйвом печеру з городом, і на нас ніхто не звернув уваги. Я занадто часто з’являлася в товаристві Джеймі та Іяна, щоб викликати цікавість, хоча цього разу ми завернули зовсім в інший коридор.

Єдиним винятком був Кайл. Побачивши поряд зі мною брата, він закам’янів на ходу. Його погляд ковзнув на руку Джеймі, яка чіплялася за мою, і вуста скривилися, наче він от-от загарчить.

У відповідь на братову реакцію Іян розпростав плечі — його вуста скривилися точним віддзеркаленням Кайлових — і навмисне потягнувся до моєї другої руки. Кайл бекнув, наче його нудить, і повернувся до нас спиною.

В темному південному коридорі я спробувала вивільнити руку. Іян тільки міцніше її стиснув.

— Краще б ти його не сердив, — пробурмотіла я.

— Кайл помиляється. Останнім часом у нього увійшло в звичку помилятися. Спливе чимало часу, перш ніж він змириться, але це не означає, що нам слід на нього зважати.

— Він мене лякає,— прошепотіла я. — Мені зовсім не хочеться, щоб у нього з’явилося ще більше підстав ненавидіти мене.

Іян і Джеймі водночас стиснули мене за руки. І заговорили воднораз.

— Не бійся, — мовив Джеймі.

— Джеб висловився дуже ясно… — сказав Іян.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я в Іяна.

— Якщо Кайл не підкоряється правилам, встановленим Джебом, то може забиратися під три чорти.

— Але це несправедливо. Його місце тут.

— Якщо він залишився, — пробурмотів Іян, — значить, пристав на умови.

Решту довгої дороги ми мовчали. Мене пригнічувала провина — схоже, тут я постійно в такому стані. Винна, перелякана, з розбитим серцем. Навіщо я прийшла сюди?

«Тому що, хай як це дивно, тут твоя домівка, — прошепотіла Мелані. Вона гостро відчувала тепло долонь Іяна та Джеймі, міцно сплетених із моїми. — Де ще в тебе таке буде?»

«Ніде, — визнала я зажурено. — Але це не означає, що тут моя домівка. Принаймні не настільки, як твоя».

«Тепер ми йдемо в парі, Вандо».

«Краще не нагадуй».

Дивно, що я чую її так виразно. Останні два дві вона зовсім принишкла, чекаючи, хвилюючись, сподіваючись знову побачити Джареда. Звісно, я теж була зайнята.

«Можливо, він із Волтером. Може, він був там весь час», — із надією подумала Мелані.

«Ми не за цим ідемо до Волтера».

«Ні. Звісно, ні», — в її тоні звучало каяття, але я зрозуміла, що для неї Волтер значив значно менше, ніж для мене. Певна річ, вона зажурена, що він скоро помре, тільки от від самого початку з цим змирилася. Я ж натомість не могла цього прийняти, навіть тепер. Волтер був моїм другом, а не її. Він захищав мене.

В лікарняному крилі нас вітало тьмяно-блакитне світло ліхтаря. (Тепер я