Господиня - Стефані Маєр

Я вже звикла до купальні. Її абсолютна темрява більше не лякала мене. Та тут кругом темно! Щонайменше півдня я проводжу в темряві. Та й бувала я в купальні безліч разів — під блискучою поверхнею води зачаїлися чудиська, які тільки й чекають, щоб затягнути мене під воду.

Однак я чудово розуміла, що відмокати нема часу: скоро всі прокинуться, і принаймні дехто захоче почати день з умивання. Тож я одразу взялася до діла: спочатку помилася, тоді випрала одяг. Я так терла сорочку, ніби хотіла стерти спогади двох останніх безсонних ночей.

Коли я закінчила, руки пекли, передусім потріскана шкіра на суглобах пальців. Я ретельно прополоскала речі у воді, але особливої відмінності не побачила. Зітхнувши, я вилізла з води й почала одягатися.

Сухий одяг я залишила в найдальшому кутку купальні на камінні. Дорогою я зачепила голою ногою камінець і поранилася, а камінець просвистів через усю купальню, втелющився в стіну і з плескотом упав у воду. Від наглого звуку я аж підскочила, хоча на фоні вирування гарячої ріки в сусідній печері сплеск був ледь чутним.

Щойно я всунула ноги в обшарпані тенісні черевички, як з’ясувалося, що я не сама.

— Тук-тук, — погукав знайомий голос із чорного отвору.

— Доброго ранку, Іяне, — відповіла я. — Я вже. Добре поспав?

— Іян досі спить, — відповів голос Іяна. — Однак це не триватиме вічно, тому не барімося.

Ноги примерзли до землі. Я не могла зрушити з місця. Не могла дихати.

Я давно зауважила, просто забула за довгі тижнів його відсутності, що Кайл був не просто викапаний Іян, але й у ті нечасті моменти, коли він не репетував, їхні голоси годі було розрізнити.

Мені забракло повітря. Я в пастці, а Кайл чатує вихід. Тікати немає куди.

«Тихо!» — вереснула Мелані в моїй голові.

Це я точно зможу. Повітря бракує, щоб залементувати.

«Слухай!»

Я зробила, як мені веліли — зосередилася, незважаючи на страх, який колов мою свідомість тисячами крижаних голок.

Тихо. Невже Кайл чекає на відповідь? А може, безгучно прочісує печеру? Я щосили прислухалася, але буркотіння ріки заглушувало всі звуки.

«Швидше! Підніми камінь!» — наказала Мелані.

«Навіщо?»

Я уявила, як б’ю Кайла шкарубким каменем по голові.

«Я все одно не зможу вдарити!»

«Тоді ми загинемо! — вереснула вона у відповідь. — Я зможу! Пусти!»

«Повинен бути інший вихід», — простогнала я, але таки змусила заморожені коліна зігнутися. Руки пошукали в темряві й підняли з землі великий гострий камінь і жменьку гальки.

Битися чи втікати?

У відчаї я спробувала звільнити Мелані, дати їй свободу дій. Але як відчиняються ці дверцята? Руки досі належать мені: вони марно стискають камінці, які я ніколи не зможу використати як зброю.

Шум. Потім слабенький сплеск: хтось брів потічком, який з’єднував басейн із туалетом. Всього за кілька кроків…

«Відпусти мої руки!»

«Як?! Сама спробуй!»

Я почала скрадатися попід стіночкою до виходу. Мелані намагалася вирватися з підсвідомості, але також не могла знайти дверцят.

Шум. Уже не біля потічка, а біля самого виходу. Видих. Я закам’яніла.

«Де він?»

«Не знаю!»

І знову тільки річка шумить. Кайл прийшов сам? А може, біля виходу хтось інший чатує, поки Кайл мене заганятиме? Як близько підібрався Кайл?

Волосся на руках і ногах стало дибки. Повітря тиснуло. Двері. Я розвернулася й позадкувала до виходу, подалі від чужого подиху.

Кайл не чекатиме вічно. Судячи з його слів, він квапиться. Щомиті в купальню може хтось прийти. Однак поки що везіння на його боці. Тих, хто став би на його бік, більше, ніж тих, хто спробував би його зупинити. Та й із тих, що готові заступитися за мене, небагатьом це до снаги. Тільки Джеб зі своєю рушницею міг би посперечатися з Кайлом. Джаред не слабший за Кайла, але в Кайла сильніша мотивація. Швидше за все, зараз Джаред не вступав би з ним у бійку.

Знову шум. Чиїсь кроки біля виходу? Чи просто моя уява? Скільки часу триває наше мовчазне протистояння? Не уявляю, скільки секунд чи хвилин спливло.

«Приготуйся».

Мелані знала, що нападник колись не витримає. Вона хотіла, щоб я дужче стиснула камінь.

Але я міркувала про втечу. З мене не вийде бійця, навіть якщо я змушу себе спробувати. Кайл щонайменше вдвічі важчий за мене, та й руки має довші.

Я підняла руку, що стискала гальку, й прицілилася в дальній коридор, який вів до туалету. Можливо, якщо Кайл вирішить, що я сховалася там, у мене з’явиться надія вирватися. Я жбурнула жменьку гальки і ковзнула геть, а каміння заторохтіло об скелю.

Біля входу почулося тихе дихання й обережні кроки в тому напрямку, куди