Господиня - Стефані Маєр

Мені хотілось дізнатися, про що це вони, але Джаредова присутність якимось дивним чином позбавляла мене дару мовлення, повертала стриманість, потреби в якій начебто вже не було.

— Ви його не врятуєте, Доку, — хіба що від болю.

— Знаю, — мовив Док. Голос його зірвався, він насилу стримав схлип. — Ти правий.

«Що відбувається?» — запитала я. Поки Мелані тут, треба скористатися з її присутності.

«Вони збираються приспати Волтера, — мовила вона байдуже. — Передозування морфієм».

У мертвій тиші моє ледь чутне зітхання видалося зойком. Я не підвела погляду, щоб подивитися на реакцію двох здорових чоловіків. Натомість схилилася над Волтером, і на подушку полилися сльози.

«Ні,— подумала я. — Ні. Ще ні. Ні».

«Краще хай він помре в муках?»

«Я просто… не можу змиритися… з остаточністю. З невідворотністю. Я ніколи більше не зустрінуся зі своїм другом».

«А в тебе багато друзів, з якими ти плануєш зустрітися ще раз, Вандрівнице?»

«Такого друга у мене ще ніколи не було».

Всі мої друзі з інших планет злилися в один розмитий спогад; душі напрочуд схожі, можна навіть сказати, що вони взаємозамінні.

А Волтер неповторний. Коли його не стане, нікому буде посісти його місце.

Я колисала голову Волтера, і мої сльози крапали йому на шкіру. Я намагалася притлумити ридання, але вони все одно прохоплювалися — не схлипи, а радше голосіння.

«Знаю. Для тебе це вперше, як і багато іншого», — прошепотіла Мелані, і в її тоні відчувалося співчуття. Співчуття до мене — це також уперше.

— Вандо? — звернувся до мене Док.

Не в змозі відповісти, я тільки похитала головою.

— Гадаю, ти сидиш тут надто довго, — мовив він. Я відчула його руку, легку й теплу, у себе на плечі.— Зроби перерву.

Я знову похитала головою, не припиняючи тихенько голосити.

— Ти виснажена, — сказав він. — Іди освіжися, розімни ноги. Зрештою, поїж.

Я зиркнула на Дока палючим поглядом.

— Волтер іще буде живий, коли я повернуся? — пробурмотіла я крізь сльози.

— А ти цього хочеш? — Док уважно подивився на мене.

— Я б хотіла мати шанс попрощатися. Він мій друг.

Док поплескав мене по руці.

— Знаю, Вандо, знаю. Мій також. Нема куди квапитися. Йди подихай свіжим повітрям, а тоді вертайся. Волтер іще поспить.

Я вдивилась у виснажене обличчя Дока — воно було щире. Я кивнула й поклала Волтерову голову на подушку. Можливо, подалі звідси я зможу все якось перетравити. Хоча я навіть не уявляла, як це можливо: до цього я ще ніколи ні з ким не прощалася по-справжньому.

Перш ніж вийти, я глянула на Джареда — я кохала його, хоча й не зі своєї волі. Мел також хотіла роздивитися Джареда, тільки бажано без моєї участі в процесі.

Джаред пильно дивився на мене. Враження було, що він не зводив із мене погляду уже давненько. Обличчя його було непроникне, але в погляді я вловила подив і підозру. Як я втомилася! Навіть якби я була найталановитішою брехухою, який мені сенс прикидатися зараз? Волтер більше ніколи не заступиться за мене. До нього мені вже не підлизатися…

На секунду наші з Джаредом погляди схрестилися, а тоді я розвернулася й поквапилася геть чорним-чорнющим коридором — і все одно яснішим, ніж вираз Джаредового обличчя.

В печерах було тихо; сонце ще не встало. На майдані від дзеркал відбивалося світанкове тьмяне світло.

Мій нечисленний одяг був досі в кімнаті Джареда та Джеймі. Я прокралася туди, радіючи з того, що точно не наражуся там на Джареда.

Джеймі міцно спав, скрутившись калачиком на краю матраца. Зазвичай він не спав так скулившись, але зараз у нього були на це підстави: впоперек матраца простягнувся Іян, його руки й ноги звисали з країв.

Несподівано на мене накотила істерика. Довелося прикусити кулак, щоб не розреготатися; я швидко схопила стару вицвілу футболку та шорти і кинулася в коридор, притлумлюючи сміх.

«У тебе дурносміх, — насварилась на мене Мелані.— Тобі треба проспатися».

«Посплю пізніше. Коли…» — я не закінчила речення. Думка миттю мене протверезила, і я знову притихла.

Я підтюпцем бігла до купальні. Не те щоб я не довіряла Доку, просто… Просто він може передумати. Раптом Джаред його переконає… Я не можу розлежуватися цілий день.

Біля схожого на восьминога роздоріжжя, де сполучалися всі спальні коридори, я почула якийсь шелест. Я озирнулася, але в тьмяному світлі коридору не було нікого. Люди потроху прокидалися. Скоро сніданок, а за ним іще один робочий день. Якщо кукурудзу вже зібрали, то сьогодні перекопуватимуть східне поле. Може, у мене буде час, щоб допомогти… пізніше…

Я йшла знайомим маршрутом до підземних річок, а думки розбігалися навсібіч. Я не могла зосередитися ні на чому конкретному. Щоразу, коли я намагалася зупинитися на чомусь важливому —