Леобург - Ірина Грабовська
— Що ти хочеш? — Федя повільно обернувся до нього.
— Я пішов до Леобурга по дядька. Відчував, що він не в Африці, не загинув, не зник, а пішов у портал добровільно. Я хотів його знайти — і знайшов. Я вважав, що в тому світі він у біді. Але тепер бачу, що він сам біда того світу. Можливо, він не усвідомлює цього, можливо, вважає все це за цікавий експеримент. Але він хоче зробити австрійському цісарю зброю, що здатна знищити не тільки Леобург, а й увесь світ. Ти це розумієш? Якщо Росія з Австро-Боснією розв’яжуть чергову війну, той світ може спіткати катастрофа! Я не хочу, щоб так сталося. Просто не можу цього допустити. Я маю зустрітися з ним і переконати його цього не робити!
Він підвів погляд на співрозмовників і виявив, що вони обидва дивляться на нього з однаковим подивом. Трегубов криво посміхнувся.
— Як це шляхетно...
— ...і тупо! Даню! — Федя похитав головою.— Ти з глузду з’їхав? Ти зібрався завадити імперіям влаштувати війнушку? Агнеса в лікарні, Женька без тями, будинок треба ремонтувати, а ти збираєшся знову драпонути на місяць? А якщо тебе там уб’ють? Що мені робити з двома близнючками, які потроху божеволіють?!
Так, він має рацію, чорт забирай. Данило ледве примусив себе поглянути другові в очі. Але Федя ніколи не був у іншій реальності. Він не знає, як Леобург повільно, проте незворотно входить у твоє життя, щоб залишитися там назавжди. Він не бачив літоциклетку, що гасає в небі, не знає людей, які здатні віддати останню копійку заради науки. Він не бував у поселенні вигнанців і не розуміє, яка жахлива несправедливість трапилася з більшістю з них. З дітьми, зі старими, з немічними. І ніхто не в змозі допомогти їм повернутися додому. Ніхто не в змозі зупинити трійцю іноземних шпигунів, що називають себе «отцями» міста, але руйнують його за вказівкою іншої країни. Федя не розуміє і ніколи, напевно, не зрозуміє, що все в тому світі Данилові насправді набагато ближче, ніж у цьому. Там він не думав ні про спорт, ні про травму, бо в нього вперше за останній час з’явилося дещо, що було набагато більше за нього самого і його зламану долю. Він, Данило Левченко, належить Леобургу, він потрібен йому й готовий за нього боротися. І цього вже ніхто не може змінити.
— Я мушу повернутися туди,— підкреслюючи кожне слово, відповів Данило.— Але не зараз.— Він обернувся до Трегубова: — Розкажіть мені все про ці кристали. І про технологію, яку ви розробляли.
— Як вона?
Данило кинув на друга допитливий погляд. Федя не ворухнувся, лише опустив очі й почав роздивлятися горнятко зі свіжозвареною кавою.
— Вже підводиться з ліжка, сама спускається вниз. Скоро одужає. За кілька тижнів ми повернемося до Леобурга,— відповів Данило та схрестив руки на грудях.— Чи ти не про Агнесу?
Федя примружив очі, ніби від болю, й відчинив вікно, потім дістав з пачки цигарку.
— Я питав про Агнесу. Але Женя цікавить мене не менше.
Чиркнув сірник. У сутінках засвітився помаранчевий вогник.
— То піди й запитай,— Данило глянув на годинник.— Хоча ні. Вона ще спить. Вони з Агнесою нещодавно навчилися спати по черзі.
— Чому?
— Джекі занадто голосно кричить серед ночі, якщо бачить кошмари про в’язницю. А Агнеса... мабуть, її дістали сни про тебе. Я одного разу чув, як вони сварилися. Коли спить лише одна, друга може хоч трохи контролювати свій розум.
— Копи приходили? Поранення ж вогнепальне.
— Ні. І навіть не питай, як ми з цим упоралися.
Федя кивнув і випустив сивий пелех диму, машинально рухаючи пачку цигарок туди-сюди. Данило ледве розумів, що відбувається. Перші два тижні після повернення з Леобурга, коли Агнеса лежала в лікарні й майже весь час перебувала в напівтямі, Федя ні на крок не відходив від Джекі. Він годував її, намагався розважати розмовами, стирчав біля ліжка, навіть коли дівчина спала. Але тільки-но Агнесі стало краще і її дозволили забрати додому, Федя раптово зник. Він приїжджав на вихідних, привозив харчі, питав про здоров’я дівчат і одразу, не побувши й п’ятьох хвилин, тікав. Спочатку Данило дивувався, але тепер його взяла злість. Якби не доглядальниця, яку на його прохання знайшла Маріанна Олександрівна, він самотужки не впорався б.
Федя повільно видихнув дим у вікно, замислено роздивляючись біле напівпрозоре марево на тлі вечірнього саду, а потім загасив недопалок і розкурив ще одну цигарку.
— Що в біса відбувається?
Федя здригнувся від запитання й зиркнув на друга, але надовго затримати погляд на ньому не зміг.
— Джекі й ти. Що між вами трапилося?
Данило похмуро спостерігав, як його друг совається на стільці, нервово струшує попіл і уникає прямого погляду.
— Ми кохалися. Розповісти докладніше? — нарешті видихнув він.
— Це я давно зрозумів,— кивнув Данило.— І що тепер? Це серйозно?
Ще один недопалок люто розчавлений у попільничці.
— Не знаю! — Федя підійшов до вікна й уперся руками в підвіконня.— Не знаю. Бачу її — і все!
— Ясненько,— всміхнувся Данило.
Федя обернувся до нього. Вираз його обличчя став презирливим, він скривився.
— Та що ти там можеш розуміти, якщо я сам ні хріна не тямлю! Дідько його розбере, що відбувається,— він похитав головою і звів погляд до стелі.— Це як хвороба, розумієш? Мене мало не трусить, коли вона поруч! Їй-бо, не думав, що таке буває!
— Ну, ти ж сам казав: якщо любов існує, то вона ось така — голову зносить,— усміхнувся Данило.— Оповідання ще свої писав...
— Ага, в дев’ятому класі,— в’їдливо мовив Федя.— Так-от, я ні бельмеса в цьому не розумію! І не знаю, як довго це зі мною триватиме. Може, до кінця життя, а може, вона набридне мені за тиждень! — він зробив паузу й підпалив ще одну цигарку.— Й ось це, Даньку, найпаскудніше. Я не знаю, як поводитися! Женя ну точно не та дівчина, якій я зможу сказати: «Було класно, бувай, я подзвоню».
— А у Джекі взагалі є телефон?
Федя кинув на Данила докірливий погляд і глибоко затягнувся. Данило спантеличено почухав брову.
— Вона не така, розумієш? — втомлено промовив Федя.— Не така, як мої
