Леобург - Ірина Грабовська
— Зрозуміло. А що у вас поцупили? Що то за тестові зразки?
— Якщо коротко, то ми отримали модифіковані кристали кремнію з атиповими кристалічними ґратками.
Федя гмикнув, Данило примружився. Трегубов закотив очі.
— Їх можна використовувати як суперконденсатори, що здатні зберігати й віддавати величезний обсяг електроенергії. Відкриття має надзвичайні перспективи. Ми шукали інвесторів для продовження дослідів і виготовлення серійних прототипів, і коли нарешті знайшли, ваш дядько поцупив тестові зразки й документи! І тепер нам доводиться збирати інформацію по крихтах, і треба купа часу, щоб виростити нові кристали! Інвестор навряд чи захоче чекати! Левченко завдав мені серйозної шкоди, і я цього так не полишу!
Данило вражено похитав головою, досі не в змозі повірити в почуте.
— Чому ви одразу не сказали? Чому не прийшли до мене й не виклали фактів?
Трегубов зміряв його зневажливим поглядом.
— Бо, по-перше, я не знав, що мої кристали у вас. Левченко зник пів року тому, і весь цей час ми шукали його схованки. Ми були навіть у Анголі, у клятій Анголі! Поки випадково не дізналися, що в його будинку є автономна система енергопостачання. А по-друге, я не мав достатніх доказів. Якби мав, я прийшов би не до вас, а до суду. А так... я хотів усе зробити без вашої участі, бо, звісно, я вам не довіряю.
— То ти визнаєш, що це саме твій жевжик бігав будинком? Двічі в підвалі й одного разу в мене в кімнаті, на другому поверсі? — вигнув брови Федя.
— Так, це був мій помічник. Але жодної шкоди він не завдав — лише шукав документацію і підтвердження інформації про енергосистему. А ця ваша божевільна дівка мало не проломила йому череп!
— Гаразд, що ви збираєтеся робити далі? — запитав Данило.
Трегубов знову поглянув на годинник.
— Мої зразки — у вашому будинку. Я маю намір їх дістати. Щоправда, там усього два контейнери замість п’ятьох, але й цього вистачить, щоб переконати інвесторів. Крім того, потрібно знайти документацію, вона також може бути у вас. Хоча, можливо, Левченко все забрав із собою до цього, як його... Леобурга.
Данило пригнічено кивнув. Ще б пак! У його дядечка нині виникли чудові кар’єрні перспективи в іншій реальності.
— Він тепер радник цісаря Австро-Боснії. Гадки не маю, як йому це вдалося.
— Отакої! Ну то можете переконатися, наскільки він амбітний.
Данило боковим зором помітив, як здригнувся Федя.
— Радник цісаря?
— «З озброєння й підтримання військової потужності всієї Імперії»,— процитував Данило газетну статтю.— Чесно кажучи, я досі нічого не розумію.
Федя закусив губу, його очі розширилися.
— Чуєш, Трегубов! А як довго ці твої кристали можуть працювати?
— Я б попросив не розм...
— Я поставив питання.
— Енергії двох заряджених кристалів вистачить, щоб забезпечувати електрикою будинок, як-от ваш, років сто. Ми збиралися розробити систему для цілого міста, але встигли виростити лише п’ять штук.
— Вони якимось чином заряджаються? Можна «перезарядити» кристал, що розрядився?
— Звісно.
— І як цю енергію збирати й спрямовувати? Просто підключити до дротів, як батарейку?
— Ну не так просто, але загалом схема подібна,— роздратовано зітхнув їхній співрозмовник.— Кристали можуть віддавати свій заряд у різний спосіб. Або поступово, і тоді вони дійсно схожі на звичайні акумулятори, або коротким імпульсом великої потужності. Зважаючи, що саме ви збираєтеся живити за їхньою допомогою.
— Тобто, можна влаштувати таку собі надпотужну штучну блискавку?
— До чого ти ведеш? — насупився Данило.— Що таке?
Федя глипнув на нього й важко зітхнув.
— Ми з Женькою читали документи, які ти знайшов у схованці разом зі щоденником. Там різні креслення, формули завдовжки з мою руку. Левченко вивчав винаходи з Леобурга. Але я знайшов ще дещо. У мене відчуття, що твій дядько збирався замутити якийсь лютий агрегат: три кристали й велетенський випромінювач, який, вочевидь, і викидає назовні електричний заряд. Ним можна було б спопеляти ворожі армії. Ба й міста. В нас цей пристрій навряд чи комусь знадобився б, а ось там...
Данило завмер. Можна з легкістю уявити, якої жахливої сили буде ця зброя в світі, де електрика використовується хіба що в телеграфі. Але навіщо...
— І, до речі, хто такий Август? Це, здається, Агнесин батько? — поцікавився Федя.
— Так.
— Він мав створити якусь зброю?
Данило досі намагався уявити пекельний пристрій, який його власний дядько вирішив зібрати під крилом австрійського цісаря, і не одразу зрозумів питання.
— Звідки ти знаєш?
— Припустив. Під кресленням було написано «Август не закінчив!». Але звідки про це знає твій дядько — гадки не маю.
— Оце й дивно. Август Яблонський загинув у лабораторії, яка розробляла секретну зброю для Російської Імперії. Про те, чим він займався, практично ніхто не знав. Росія зробила замовлення, бо дізналася, що в Австрії розробляють зброю...
— Чи це були тільки чутки, якими потім і скористався твій дядько.
Трегубов помацав щелепу, на яку припав удар Феді.
— Тепер ви бачите, як він вибився в еліту. Хоч десь знайшов вихід своїм амбіціям. Не сумніваюся, Левченко впорається — створити таку електромагнітну гармату не так уже й складно, якщо є трансформатор. Щоправда, кристали потрібно буде перезаряджати. І як цей шарлатан розв’яже цю проблему, я не уявляю.
— А раптом у нього вийде? Цього не можна допустити! Що будемо робити? — запитав Данило.
— Гадки не маю, що будете робити ви,— недбало кинув Трегубов.— Я, наприклад, збираюся залучити інвесторів. Це означає, що ви маєте віддати мені кристали з підвалу. Інакше я гарантую вам неприємності.
Федя зневажливо пирхнув.
— Ти підкупив половину села, тримав нас в облозі, псував майно, що тобі не належить, воду в річці труїв...
— Воду ніхто не труїв! Це лише чутки!
— ...ти найняв бійців, які нас мало не вбили, цікаво, які ще неприємності ти можеш влаштувати? Для суду в тебе нема доказів — сам казав. Ти мене вб’єш заради тих каменюк?
— Федю, легше.
