Леобург - Ірина Грабовська

— Ти будеш її соромитися?

— Та не соромитися, але... Нам обом буде важко.

В цей момент у коридорі щось грюкнуло.

— Так, стоп! — Федя сторожко витягнув шию.— Що це було?

— Напевно, кіт. Дівчата нагорі,— Данило підійшов до виходу з кухні й оглянув темну порожню їдальню. Нікого. Лише гучно відбивав годинник. Хлопець зачинив по собі двері й повернувся на місце.

— Розумієш, я не хочу її образити,— Федя опустився на стілець і відкинувся на спинку.— І боюся втратити. І потім знову думаю, що все це — якась цілковита дурня. Чорт, я сам собою не керую і нічого гарантувати не можу! Сам знаєш, як у мене з дівчатами зазвичай...

Данило важко зітхнув. Він не ліз у такі справи — людина має сама вирішувати, як поводитися в особистих стосунках, але тут ситуація була зовсім інша. Він ніколи не бачив приятеля таким схвильованим і не відчував у ньому такої симпатії до дівчини, про яку той говорив. Федя докурив третю, підпалив четверту цигарку й сьорбнув кави.

— Здається, ти забагато уваги звертаєш на чиюсь думку,— сказав Данило.— І драматизуєш. А щодо Джекі... Поговори з нею, коли прокинеться. Бодай поясни, куди ти зник. Поки що вигляд це має не дуже: переспав і звалив. Ти правда гадаєш, що їй від цього легше?

Федя насупився, задумливо перекочуючи кубики на браслеті. Він зіп’явся на ноги, загасив недопалок і, поплескавши Данила по плечу, вийшов з кухні. Данило підвівся з-за столу — Бальтазар терся йому об ноги й набридливо нявчав, вимагаючи їсти. Але тут у дверях знову постав Федя. На його обличчі застиг здивований вираз.

— Даню,— він кивнув у бік холу.— Дівчат нема.

Джекі насилу подолала останню сходинку. Синьо-гранатова кімната. Сонячне проміння, що пронизувало різнокольорове скло, розмалювало кімнату вибагливими візерунками. Останнє сонце дня, що вмирає. Вона відчинила вікно. Всередину увірвався прохолодний вечірній вітер і злегка скуйовдив її коротке незачесане волосся.

Тут її ніхто не потурбує бодай кілька хвилин. Часу вистачить, щоб оговтатися.

У вежі досі валялися покинуті смугасті матраци — відтоді, як вони з Федею притягли їх сюди під час облоги. Вона лягла на один, затулила обличчя руками й схлипнула.

Вони з Федею.

Не смій більше ніколи навіть подумати про це!

«Вона набридне мені за тиждень!»

А чого ти ще очікувала, дурна курко?!

«Я не знаю, як поводитися! Женя ну точно не та дівчина, якій я зможу сказати: „Було класно, бувай, я подзвоню“».

Так, її ще й збіса важко позбутися!

«Вона не така...»

Не така. Не така. Не така!!!

Джекі хотілося кричати. Злі слова вривалися в мозок, палили, пекли, кусали. Вона ж усе знала. Вона ж усвідомлювала. Звісно, вона йому не пасує, і він дуже добре це розуміє. А його родичі й друзі... дідько! Раптом Джекі відчула, як відчай перетворився на гнів — жахливий, дикий, від якого пекло все всередині ще гірше, ніж від Агнесиного поранення. Що він узагалі про себе думає?! Ще й Данилові прийшов поскаржитися! Може, сподівається, що той проведе з нею виховну роботу? Джекі посміхнулася, відчайдушно намагаючись проковтнути клубок, що стояв у горлі. Сіла й притулилася спиною до стіни. Коли Агнеса не рухалася або опускала «завісу» між їхніми свідомостями, біль був практично невідчутним, але цієї миті всередині защеміло, у лопатку ніби вдарив електричний струм.

— Господи,— вголос простогнала Джекі.— Ну, куди знову несе цю квочку?

За місяць поруч Джекі встигла палко зненавидіти леобурзьку панночку. Агнеса увірвалася в цю реальність, зробила її безпорадним інвалідом з неймовірною багатомовною кашею в голові й захопила все її життя, її тіло й душу. Думки, сни, картинки зі спогадів — все змішувалося й ставало спільним, ніби в її рідну домівку, якої в неї ніколи не було, нахрапом ввалився пройдисвіт з вулиці. Джекі звично починала фразу українською і закінчувала німецькою, їй хотілося плакати, коли Агнеса бурмотіла польські молитви й вони кружляли в неї в голові, наче опале листя. Джекі відчувала її присутність щомиті. Вони лише нещодавно навчилися зусиллям волі ставити між собою уявну «ширму». Спочатку не звертати уваги на чужі думки й спогади в голові було неможливо. Але потім Джекі вичитала в інтернеті про тибетські медитації — і день у день ігнорувати чужий голос ставало дедалі легше, допоки він не зник зовсім. Тепер вони могли відчувати одна одну лише на бажання, але почуття зруйнованої таємниці не полишало її ані на мить.

За кілька хвилин у двері постукали. Не чекаючи відповіді, Агнеса зазирнула до кімнати. Навіть у вечірньому сутінку було помітно, як спітніло її чоло — сходинки у вежі були занадто круті й високі, і кожен її крок віддавався невимовним болем всередині самої Джекі.

— Чому ті фтекла? — прошепотіла Агнеса.— Я шукала...

Як же, як же її дратує цей проклятущий німецький акцент! Вона ніби навмисно дратувала її, намагаючись говорити її мовою.

— На біса ти підняла «завісу»? В мене всередині тепер усе болить.

Агнеса винувато опустила очі.

— Я хотіла снайти тепе.

Джекі роздратовано сіпнулася.

— Господи, та говори вже німецькою! Я і так розумію! Чого тобі?

Агнеса нічого не відповіла, насилу прошкандибала через усю кімнату й опустилася на матрац поруч. Їхні погляди зустрілися, дівчина в темряві намацала руку Джекі й міцно стиснула долоню.

Джекі заплющила очі. Гнів, сум, біль — стільки болю, що самій і не витримати. Страх, сумніви й туга. Сльози підбираються так близько, що стримувати їх доводиться лише пекельним зусиллям волі. Тіло б’ють дрижаки, а в голові — картинки, картинки, картинки: ось Федя підпливає до неї в підвалі й зазирає в обличчя, ось він нахиляється до неї, щоб поцілувати, а вона каже про шпичаки, ось він ніжно торкається її волосся, підносячи ножиці... ось він притискає її до себе — так міцно, що, здається, от-от захрускотять її ребра, але їй хочеться ще сильніше, ще ближче, бо їй завжди його замало... Все скінчено. Її мало що цікавить тепер. Але плакати не можна. Ще чого! Цей герой точно захоче побачитися сьогодні, і не дай Боже...

Вії Агнеси затріпотіли, погляд став імлистим. По щоці повільно скотилася одна, друга сльоза, дівчина уривчасто зітхнула. І Джекі раптово відчула, як біль відходить, стає трохи м’якшим, хоча дихати