Леобург - Ірина Грабовська

— Тримай, де решта — не знаю...

Вона, як і раніше, не вимовила ані звуку, тільки зніяковіло зашарілася й почала поквапом одягатися, поки Федя зазирав під диван у пошуках своїх джинсів.

— Що ти там казав про гостей? — прошепотіла вона.

Знову рипнуло. Цього разу — в їдальні. Поруч з велетенським годинником трохи потріскував паркет — хтось ходив саме там.

— Т-с-с! — Федя затиснув її рота долонею і не дозволив договорити, а потім визирнув з-за дивана.

Частина їдальні, яку можна було бачити з цієї точки, була порожня й безлюдна. Але тривога не минала.

— Там хтось є. І прийшов він з кухні,— пояснив Федя, не прибираючи долоні від рота Джекі.— Ми відрізані від усіх виходів. Можна спробувати сходами, нагору, до правої вежі.

Джекі звела брови й хитнула головою. Він прибрав руку.

— Це ті, що були вчора в полі?

— Можливо. Схоже, у Трегубова добряче підгоріло, якщо він наважився прислати до нас бійців, щоб відбити бажання йти до нього в гості.

Джекі напружено вдихнула. Федя потягнувся й забрав зі столика мобільний.

— Ходімо,— Федя стиснув її долоню.— Головне — потрапити до вежі.

І вони повільно поповзли до виходу з вітальні.

Знову кроки.

Цього разу — нагорі.

Федя підвівся й обережно визирнув у хол — і тут-таки отримав потужний удар. В очах потемніло, його відкинуло на метр. Джекі скрикнула й кинулася до нього. На виході з вітальні, граючись кийком, стояв здоровань.

— Пацани! — заволав він кудись у їдальню.— Я їх знайшов!

Плече, на яке припав удар, пекло вогнем. Федя хитнув головою, щоб трохи отямитися, і схопився на ноги. Єдиною його перевагою була швидкість — кремезний нападник, вочевидь, був не надто рухливий. Федя схопив лампу з журнального столика й жбурнув її в непроханого гостя, після чого миттю копнув його в живіт і відштовхнув зі шляху.

— Швидше! — Федя кинувся до сходів і потягнув за собою Джекі.

З кухні та їдальні до них бігли ще троє «штурмовиків» з кийками в руках. Федя та Джекі злетіли на другий поверх, але прохід по галереї, що вела до рятівної вежі з таємним ходом, був перекритий: п’ятий боєць стояв біля поруччя. Двері позаду нього були прочинені. Отже, він прийшов таємним ходом, і цей вихід також заблоковано. У стайні їх, либонь, чекає дядько Толік з компанією.

Отепер їм нема куди діватися.

За спиною Феді почувся зойк: один з переслідувачів схопив Джекі й здавив її шию, міцно притиснувши до себе. Вона застигла, її очі були широко розплющені від страху.

— Ну що, гіпстере, поговоримо? — зі знущальною посмішкою поцікавився він у Феді й міцніше стиснув пальці на горлі у Джекі.

Становище здавалося безвихідним. Їх п’ятеро. Федя один. Ще й Джекі... без шансів.

Обличчя Джекі змінилося. Здавалося, вона вмить страшенно розлютилася. А за секунду вона по-зміїному вивернулася й щосили вдарила хлопця ліктем під здухвину. Влучний удар вибив дух нападника, він витріщив очі й відпустив її. Джекі водномить розвернулася й завершила справу ударом у пах. Пролунав глухий стогін, і здоровань зі стогоном скорчився на підлозі.

Що це вона в біса коїть?!

Від того, що відбувалося, отетерів не лише Федя, але і їхні переслідувачі. Дівчина тим часом відскочила від противника й кивнула на щось позаду. Федя встиг обернутися саме в ту мить, коли його спина мала б дістати потужний удар кийком. Він ухилився й одразу повернув удар, вклавши в нього всю силу. Нападник схопився за щелепу. Федя з Джекі перезирнулися й помчали галереєю, поки інші «штурмовики» не встигли збігти сходами нагору. Права вежа поза досяжністю — вони заскочили в Данилову кімнату. Федя прихилився до дверей, насилу стримуючи натиск. Джекі підтягла до клямки крісло, і вони сяк-так заблокували вихід, хоча двері вже здригалися від потужних ударів.

— Твою ж нехай... що за херня відбувається? — бурмотів Федя, тягнучи до дверей антикварну шафу.— Куди тепер?!

Але Джекі не відповіла. Вона зупинилася посеред кімнати та втягнула голову в плечі.

— Федю, він тут.

Ну звісно. Саме час для ребусів. Федя стиснув зуби та рвучко штовхнув дубового велетня вперед. Нарешті двері були підперті так, що ламати їх стало значно складніше.

— Хто «він»?

— Данило,— не обертаючись, відповіла дівчина.— Він тут, і йому потрібна допомога.

Марить вона, чи що?! Наче ж по голові не били! Федя закотив очі й розвернув її до себе обличчям.

— Я тут страшенно вибачаюсь, але, якщо ти не помітила, допомога зараз потрібна нам!

— Нам нікуди звідси тікати,— побілілими губами прошелестіла Джекі.— Вони всюди. Вихід один — Леобург.

Ні, вона точно марить!

— Як ти це уявляєш?! — вибухнув Федя.— Хто відкриє портал? Ми ж його навіть не бачимо!

На її золотисто-зелені очі ніби зійшов серпанок, і погляд линув кудись крізь нього.

— Ми не можемо. А Данило — так. Він тут, він забрав би нас до Леобурга, але просто не може потрапити до нас.

Один, два, три удари. Дерево на дверях затріщало, у дворі почулися голоси.

— Звідки знаєш? — закричав Федя й струсонув її, аби привести її до тями. Джекі всміхнулася куточками рота.

— Мені... будинок сказав.

— Що?!

У дворі кричали:

— Драбину!

Федя кинувся до вікна. Дядько Толік і двійко сільських чолов’яг тягли з саду стару драбину. Дідько!

— Може, коли ви з ним такі друзі, будинок тобі скаже, що робити з цими?

Він рвучко обернувся. Джекі нерухомо стояла посеред кімнати, розкинувши руки, її очі були заплющені, вона злегка похитувалася. Збоку все мало трохи моторошний вигляд — це було схоже на беззвучну молитву або... напад божевілля. Вона закинула голову назад і на видиху вимовила тільки два слова:

— Будь ласка...

І в цей момент у Феді очі полізли на лоба. Просто з повітря, з небуття, до кімнати ввалився блідий закривавлений Данило.

Проте не сам.

Він притискав до себе якусь дівчину, і Федя від шоку не одразу зрозумів, хто це.

— Ой... здається, щось відбув...— вимовила Джекі й упала на підлогу.

— Женю! Женю... та що ж це... Женю, ти мене чуєш?!

Серце калатало так гучно, що приглушувало всі інші звуки, думки й