Леобург - Ірина Грабовська

— Ось так ви горлаєте одне на одного, поки ти вже не розумієш, де ти, а де двійник. Ти розчиняєшся. Втрачаєш думки і почуття. Немає нічого — ти лише оболонка. Ти не можеш керувати своїм тілом, своєю свідомістю. Він хоче сісти — тебе тягне сісти, він іде — тобі кортить рухатися, опиратися неможливо! В тебе нестерпно болить усе тіло: м’язи не розуміють, чиїх наказів слухатися. Але це не все,— Джекі посміхнулася.— Найнестерпніший момент — коли навалюються спогади.

Джекі зробила паузу і глипнула на Агнесу. Ймовірно, вони подумки поспілкувалися, і Агнеса кивнула.

— Я прожила все, чого зі мною не траплялося,— тихо продовжила вона монолог Джекі.— Мене били. Я когось била. Якісь похмурі кімнати. Все сіре. Багато дітей, вони хочуть щось у мене відібрати. Потім ревіння, жахливий вітер... я була... на бронециклі?

— На мотоциклі. На байку.

— Так, дякую. І повсякчас такий сум, такий біль, що я...

— А я бачила бали,— урвала її Джекі.— Вальс. Келихи. Фраки, сукні, капелюшки. Екіпажі, коні, дирижаблі. Батька. Сестру, братів. Я мала величезну родину! А потім — похорон. Натовп на цілу площу! Батько... а батька більше не було. Була порожнеча. Ніщо не мало сенсу. Потім Данило. В’язниця. Знову Данило. А потім бах — і постріл. Знаєш, як воно, отримати вогнепальне поранення? А я тепер знаю, хоча в мене не стріляли,— Джекі зробила паузу.— Федю, тобі нічого робити в Леобурзі. Мене ніхто не питав, коли Агнесу перенесли сюди. Але ти маєш вибір. Я не раджу тобі знайомитися з Тео. Від цього можна збожеволіти.

— «Збожеволіти від зустрічі з Тео». Оце поворот,— посміхнувся Федя.— Гаразд, дякую за інформацію, проте якщо йдеш ти, то йду і я. Сподіваюся, твій Тео мене не покусає,— він обернувся до Данила.— Пропоную зіграти в козу, вовка і капусту. Ми залишаємо Агнесу тут, як найслабшу. Рушаємо втрьох до Леобурга. З’ясовуємо, що там. А тоді вже посперечаємося, хто з нас залишиться, а хто повернеться додому. Можливо, доти портал пропустить Агнесу без проблем.

Джекі досі свердлила його лютим поглядом, але не зважилася протестувати. Данило підвівся. Джекі взяла його під руку, Федя стиснув його плече і заплющив очі.

Данило глибоко вдихнув, наче перед забігом, і підступив до тремтливої плями впритул.

— На рахунок три. Один, два, три!

Вони водночас зробили крок уперед.

Джекі так заплющила очі, аж стало боляче. Секунду тому по тілу прокотилася хвиля свіжості, ніби вона розкусила м’ятну цукерку, але більше нічого. Навкруги було так само тихо. А потім вона почула, як поруч гепнулося тіло.

— Агов!

Джекі розплющила очі. Федя лежав посеред кімнати без ознак життя.

— Федю! — Данило сів поруч і потрусив його за плече.— Ну ж бо!

Джекі відчула, як серце обривається і летить у чорну безодню. Вона не могла ані вдихнути, ані видихнути, її ніби штовхнула до нього хвиля.

— Федю! — вона впала навколішки.— Що таке?! Що з тобою? Даню! Що це... Чому...

— Тихіше! Забула, де ми?!

Данило приклав пальці до сонної артерії друга і на кілька секунд завмер. Його обличчя було таке бліде, що, здавалося, він сам от-от знепритомніє.

— Він помер? — Джекі не впізнала власного голосу.

— Не верзи дурниць,— шикнув Данило.— Звісно, ні. Слід перевернути його на бік!

Вони насилу перевернули Федю.

— Що з ним?! Це через перехід?

— Гадки не маю.

Серце билося десь у горлі, перед очима все розпливалося. Джекі підповзла ближче і поклала Федину голову собі на коліна. Ніжно погладила жорстке світле волосся. Провела по веснянкуватій щоці. Торкнулась плеча. У цю мить Федя хропнув, щось сонно пробурмотів і незграбно обійняв її однією рукою, намагаючись влаштуватися зручніше.

— Е-ем... Він спить, чи що? — розгублено прошепотіла Джекі.

Данило штурхонув друга в плече. Той невдоволено відмахнувся.

То от воно що?І Він спить? Вона ж мало не вмерла зі страху!

Джекі видихнула і рвучко підвелася, Федя вдарився потилицею об підлогу і прокинувся.

— Доброго ранку,— гмикнув Данило.— Виспався?

Федя кілька разів кліпнув, скривився і дурнувато посміхнувся:

— А чого це... це...— Федя гикнув.— Що тут у біса відб...

Його язик заплітався, погляд став каламутним.

— То він п’яний, чи що? — пробурмотіла Джекі.

— Він — ні. А от Тео, швидше за все, так,— зітхнув Данило.

Федя щось невдоволено промимрив, насилу піднімаючи повіки.

— Ти хоч підвестися зможеш?

Той не відповів. Натомість Федині темно-карі очі раптом розчахнулися, на його обличчі відбився справжній жах.

— Що... що це...— він торкнувся чола, затулив руками вуха.— Wo bin ich? Was ist los? Was ist los?!![42]

Хлопець помотав головою, ніби сподівався витрусити звідти чужі думки, спробував сісти, але йому не вдалося. Данило кинувся до нього, але той відсахнувся й відповз, затуляючи вуха, немов у кімнаті лунав якийсь дратівний звук.

— Що таке? Звідки це?..— схлипнув він, важко хапаючи повітря ротом, і звернувся до когось невидимого: — Та стули вже пельку, kurwa mac![43]

Федя скривився і звернув погляд на Джекі.

Він благав її про допомогу. І вона не змогла встояти.

— Дивися на мене,— владно скомандувала дівчина, сіла на нього верхи і взяла його обличчя в долоні.— Як тебе звати?

Федя вдихнув, щоб відповісти, але не зміг вичавити з себе ані звуку. Його зіниці то звужувалися, то розширювалися, він стискав зуби, ніби боявся, що хтось говоритиме за нього.

— Як тебе звати?

— Я... я не знаю.

— Неправильно! Ти — Федір Броницький. Повторюй.

— Agnes?! Was brauchst du?[44]

— Повтори, як тебе звати!

— О ku-u-urwa...

— Федю, не дратуй мене!

— Я... Федір Бро... ницький...

— Вже краще. А я хто?

— Agnes... Ich weiß nicht![45]

— Все ти знаєш, ледащо! Я не Агнеса, ти ж бачиш! Думай! Не дозволяй йому керувати собою! — Джекі схилилася над ним так низько, що майже притулилася чолом до його чола.— Хто я? Ну?

На Фединих очах проступили сльози, його били дрижаки. Хлопець зціпив зуби, погляд заімлився і став геть божевільним, мов тої миті розум остаточно полишив його. Данило сів поруч, напружено спостерігаючи за кожним його рухом.

— Йому погіршало?

— Зараз погіршає. Спогади.

Джекі відчувала його біль. Кожною клітиною вона відчувала мільйони маленьких пазурів, що дряпали і змінювали до непізнаваності все,