Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Остаточний монтаж відбувався у Штольні 41. Поперечний тунель завглибшки 50 футів, щоб влізла готова ракета. Звуки гулянки, відверто неврівноважені голоси бубнявіють, відлунюють од бетону. Особовий склад суне центральним тунелем — очі скляні, обличчя розпашілі. Слотроп мружиться і зазирає у довгу яму, бачить юрми американців і росіян, що обступили велетенську дубову бочку з пивом. Німець-цивільний завбільшки з гнома, з рудими вусами, як у фон Гінденбурґа, роздає пивні кухлі, здається, із самою піною. Майже на кожному рукаві ряботить артилерійський димок. Американці співають
РАКЕТНІ ЛІМЕРИКИ
Була така штука «Фау-2»,
Пілот їй треба? Нахіба!
Натиснеш на кнопку — і все,
Летить вона і несе
Лиш трупи, уламки й подібні дива.
Мелодію знає кожен американець зі студентського братства, але з якихось причин співають тут у стилі німецьких штурмовиків: у кінці кожного рядка ноти різко обриваються, а тоді пульс тиші перед атакою на наступний рядок.
[Рефрен:] Ja, ja, ja, ja!
У Пруссії — дискусія: їсти кицю чи ні?
Бо в них там бракує навіть котів,
Сміття ж забагато на те й поготів
Тож, москалик, зі мною таки вальсани[331]!
П’яні позвисали зі сталевих сходинок, обліпили вузенькі трапи. Пивні випари заповзають у довгу печеру поміж блоків брудно-оливкових ракет, що вже завалилися на бік або поки що стоять.
Був собі хлопець на ймення Крокет,
Закохався він у ракети рокіт,
Як побачиш їх разом,
Не займай їх одразу,
Не займай, і пришвидш свої кроки!
Слотроп зголоднів, його мучить спрага. Попри явно відчутні міазми зла у Штольні 41, він заходжується шукати прохід, щоб спуститися і щось перехопити на обід. Виявляється, що єдина дорога вниз — це трос, причеплений до підйомника нагорі. Гладкий селюк, рядовий першого класу, мало не лежить у кріслі в будці й цмулить вино.
— Уперед, Джексоне, трохи покатаєшся. Мене вчили цього в УГР[332]. — Розправивши вуса, щоб підкреслювали, як йому здається, вольову верхню губу, Ян Скаффлінґ моститься — одна нога у канатній петлі, друга в повітрі. Стугонить електромотор, Слотроп розтискає пальці на останніх сталевих перилах і хапає канат, а під ним розверзається 50 футів сутінків. А… Опускається над Штольнею 41, далеко під ним море голів, смолоскипами в тінях колихається пивна піна — аж раптом мотор вимикається, і Слотроп каменем падає вниз. Курва його мама…
— Я ще такий молодий! — верещить він, і голосок тоненький-тоненький, немов у підлітка по радіо, що дуже ніяково, але на нього летить бетонна підлога, видно кожну відмітку, кожну темну зернинку тюринґського піску, на якому його розплескає, а поблизу жодної коробки, аби відбутися потрощеними кістками… Залишається футів десять, аж тут рядовий першого класу тисне на гальмо. Маніакальний регіт нагорі, канат туго напинається і бринить під Слотроповою долонею, аж поки його руки не відриваються від каната, він перекидається, а тоді, спійманий за ногу, плавно в’їжджає сторч головою у юрму роззяв, що стовпилися довкола пивної бочки і вже звикли до таких прибульців, тож далі горлають:
Був собі хлопець на ймення Гектор,
І раптом він закохався в інжектор.
Але плескіт і ляск,
А ще дзенькіт і брязк
Вивели з ладу гідравлічний конектор.
Молоді американці по черзі підводяться (за бажанням), підносять кухлі і співають про різні способи Робити Це з А-4 або із суміжним обладнанням. Слотроп не знає, що вони співають для нього, та вони й самі цього не знають. Перевернуту сцену він спостерігає з певним занепокоєнням: до мозку приливає кров, і до Слотропа приходить усвідомлення того, що за гомілку його тримає Лайл Бленд. Він статечно пливе на околицю свята.
— Гей! — зауважує підстрижений під їжака юнак, — це-е ж просто якийсь Тарзан, хіба ні? Ха! Ха! — Пів дюжини добряче осоловілих артилеристів із задоволеним ревінням намагаються ухопити Слотропа. Добряче накрутившись і наштовхавшись, він визволяє ногу з петлі. Під завивання підйомника трос повзе нагору, до жартуна біля кнопок і до наступного бовдура, якого він вмовить прокататися.
Був собі хлопець на ймення Мургед,
Кохався із боєголовкою, ледь
Не покинула його рідна жінка,
Гарна, як квітка з барвінка,
Хоч і куслива була, як той ґедзь.
Росіяни п’ють невпинно і мовчки, човгають чобітьми, супляться, може, намагаються перекласти ці лімерики. Не добереш, американці тут з мовчазної згоди росіян, а чи навпаки. Хтось підсовує Слотропу гарматну гільзу, холодну, як лід, на боках піна.
— Ти бач, англійців ми й не чекали. Гарна забава, еге ж? Нікуди не зникай, він скоро підійде.
— Це хто? — Перед очима Слотропа звиваються тисячі світляних черв’яків, нога, оживаючи, береться шпичаками. Ух, яке холодне пиво, холодне і гіркувато-хмільне, нема чого пертися вгору на свіже повітря, пий, аж поки… — ааххх. Виринає утоплений в піні ніс, вуса білі, шумують пухирцями. Десь на краю товариства хтось гукає:
— Ондечки він, уже йде!
— Дайте йому пива!
— Здоров, майоре, пане-брате!
Був собі технік, звався Урбáном,
В турбіну втелющився серед гульбáну,
«Аякже, насправді, ніжніша вона,
Як в теплому ліжку законна жона»,
І дешевше бурбону зі жбану!
— Що діється? — запитує Слотроп крізь шапку посталого в його руці наступного пива.
— Це майор Марві, а це його відхідна. — Всі «Мамки Марві» співають «Бо він наш веселий товариш». Цього ніхто не може заперечити, якщо хоче ще ряст потоптати, — мимохіть складається таке враження…
— А куди він відходить?
— Геть.
— Я собі гадав, що він приїхав побачитися з «GE».
— А ти думаєш, хто це пригощає?
У підземному світлі майор Марві ще менш привабливий, ніж у місячному світлі на даху товарного вагона. Складки жиру, витрішкуваті очі, а блискучі зуби тут ще сіріші, щербатіші. Смужка пластиру наліплена, як у спортсмена, на перенісся, а фіолетово-жовто-зелена гама кольорів навколо ока свідчить про нещодавній стрімкий політ до узніжжя залізничного насипу. Тисне руки доброзичливцям, обмінюється чоловічими ніжностями, приділяючи особливу увагу росіянам:
— Закладаюся, ви його присмачили горілкою! Га? — Провадить далі: — Що скажеш, Владе, як твоя