Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Ага, ось де він! — реве оглушливо і тицяє тремтячим пальцем у Слотропа. — Ось де той аглицький скурвий син, хапайте його, хлопці! — Хапайте його, хлопці? Якусь мить Слотроп дивиться на палець, облямований чарівними закарлюками та складками жиру.
— Та послухай, — починає Ян Скаффлінґ, а його тим часом оточують непривітні обличчя. Гм-м… Ну що ж, треба тікати — він хлюпає пивом у найближчу пику, шпурляє порожню гільзу в іншу, знаходить прогалину у натовпі, прошмигує у неї і мчить поміж частин Ракети по розпашілих мармизах заснулих п’яниць, по прикрашених виблюваною закускою випнутих животах кольору хакі, ген туди, у глибокий поперечний тунель.
— Підйом, одоробла, — рикає Марві, — не дайте паскуді втекти! — Сержант із хлоп’ячим обличчям і сивим волоссям, що дрімав, колихаючи «шприц для мастила», прокидається з вигуком: «Фріци!», його зброя з оглушливим гуркотом смалить простісінько у пивну бочку, розносить нижню її частину і потоком рідкого бурштину та піни поливає американців, половина з яких ковзається і гепається на підлогу. Слотроп добігає до протилежного краю Штольні з непоганим відривом і піднімається драбиною, перестрибуючи через два щаблі. Стріляють… Страхітливі вибухи у цій кабіні звукозапису. Чи то «Мамки Марві» надто п’яні, чи то його рятує темрява. На горішніх щаблях драбини повітря в легенях уже катма.
Опинившись в іншому центральному тунелі, Слотроп риссю кидається назовні, намагаючись не думати, чи вистачить моці здолати в такому темпі добру милю шляху. Не встигає він пробігти і двохсот футів, як драбиною позад нього вже видирається авангард. Він заскакує у щось подібне до малярного цеху, ковзається у калабані вермахтівської зелені, падає і їде серед хлюпання чорного, білого, червоного, аж поки впирається у важкі армійські черевики літнього чоловіка із довгими закрученими сивими вусами.
— Gruss Gott[333].
— Слухайте, мене, здається, хочуть вбити. Де тут можна…
Старий підморгує, веде через Штольню до іншого центрального тунелю. Слотроп помічає замащений фарбою комбінезон і здогадується його прихопити. Минають ще чотири Штольні, а тоді круто праворуч. Тут зберігають щось металічне.
— Дивися. — Старий шкірить зуби, крокуючи довгим цехом поміж блакитних стійок з листами холодного прокату, куп алюмінієвих брусків, оберемків пруткових заготовок 3712, 1624, 723…
— А це вже веселіше.
— Не туди, хлопче, бо тудою вони лізуть донизу. — Ельф-здоровило вже підтягує канат підйомника до високої купи мідно-нікелевих болванок. Слотроп влазить у комбінезон, начісує на очі помпадур, виймає кишенькового ножика й обтинає вуса.
— Тепер ти чисто Гітлер, тепер точно замордують. — Німецький гумор. Він відрекомендовується Ґлімпфом, професором математики Technische Hochschule[334] у Дармштадті, науковим консультантом союзного військового уряду, і це займає трохи часу. — Так… а тепер нехай собі біжать.
Я потрапив до рук очманілого маніяка…
— А чого б мені десь тут не сховатися?
У тунелі вже лунають далекі вигуки:
— У 37-му і 38-му все чисто, курчата!
— Гаразд, старий дурню, беріть, хлопці, парні, а ми непарні. — Вони не збираються кидати пошуки, натомість прочісують тунель за тунелем. Мирний же час, може, не застрелять, але ж п’яні… Ох, лихо мені. Слотроп напудився, от-от рідким дрисне зі страху.
— Що робити?
— Будете знавцем англійської ідіоматики. Скажіть щось провокаційне.
Слотроп висовує голову у довжелезний тунель і з найанглійськішим акцентом репетує:
— Майор Марві файно ссе.
— Сюди! — Тупають казенні чоботи, цвяхи підошов цокають по бетону, а метал і собі примовляє: дзень-дзень.
— Ще раз, — аж сяє розбишакуватий професор і вмикає підйомник.
Слотропу на думку спадає ще кілька слівець. Він знову висовується і горланить:
— Майор Марві файно ссе у НЕГРИТОСІВ.
— Маємо поспішати, — кидає Ґлімпф.
— Ой, а я ще придумав і про його мамцю. — Провислий канат дюйм за дюймом підіймається між підйомником і металевими заготовками, які Ґлімпф приладнав так, щоб упали впоперек дверей, треба сподіватися, саме як з’являться американці.
Слотроп і Ґлімпф квапливо зникають у виході навпроти. Щойно підходять до першого повороту, як у тунелі гасне світло. Гуде вентиляція. Її примарне бурмотіння у темряві набирає впевненості.
Мідно-нікелева купа завалюється зі страшенним гуркотом, Слотроп намацує стіну і йде вздовж неї у безмежній чорноті. Ґлімпф досі десь посеред тунелю, на коліях, дихає спокійно, але повсякчас гмукає собі під носа. Позаду лунають непевні кроки погоні, але світла досі нема. Тихий дзенькіт і професорове «Himmel[335]». Крики гучнішають, ось перші промені ліхтариків, треба вилазити з ванни…
— Що таке? Хай Бог милує…
— Ходи сюди. — Ґлімпф наштовхнувся на якийсь невеличкий потяг, чи що там таке, його обриси у темряві ледь помітні — раніше на ньому возили по заводу гостей із Берліна. Залазять у локомотив, німець порається біля важелів.
Чудово, ану всі на облавок. Мабуть, Марві вирубав лише світло, позаду спалахують іскри, навіть потягло вітерцем. їхати — це добре.
Ці малі зухвалі наці в карти граються на таці,
В «Міттель-верк Екс-прес»!
А фашисти — от спокуса! — знай підкручували вуса.
А куди ми їдем? Нащо цей процес?
У країну близьку, під стукіт колес,
Про податки ми не чули, дефіцит — наш стрес,
І для Мінні, і для Макса це значний прогрес,
Чимчикує, мчить угору «Міттель-верк Екс-прес[336]»!
Ґлімпф увімкнув головний прожектор. З мерехтіння бічних тунелів витріщаються постаті в хакі, білки очей на мить спалахують і згасають. Дехто махає рукою. Крики спотворюються і тягнуться — Ге-е-е-е-е-е-й — немов клаксони на переїздах, наче їдеш уночі додому з Бостона в Мен… Експрес квапиться, назустріч свистить вогкий вітер. У розмитому світлі видно обриси двох платформ із секціями боєголовок, при них тягач. Тутешнє ліліпутство розбігається і застигає на межі світла вздовж полотна. Маленький поїзд вони вважають своїм і дуже ображаються, коли великі люди його реквізовують. Дехто сидить на штабелях ящиків, дригає ногами, хтось у пітьмі розважається, стоячи на руках, їхні очі палахкотять зеленим і червоним. Ще інші розхитуються на закріплених десь понад головами мотузках, вдаючи камікадзе, наче нападають на Ґлімпфа і Слотропа з вигуками «Банзай, банзай», а тоді хихочуть і зникають. Все йде добре. Загалом, вони навіть симпатичні…
Позаду гучний, ніби в мегафон, багатоголосий хорал:
Був собі хлопець на ймення Дурбецало,
— От гадство, — каже Слотроп.
Кохав батарейку, аж гецало
Від пів сотні вольт шоку.
Член його став нівроку,
Але потім вже і не квецяло.
Ja, ja, ja, ja!
У Пруссії — дискусія: їсти кицю чи ні? —