Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Мобільник вимикається, і я залишаюся під дверима, що й далі зачиняються, та ніяк не можуть стулитися остаточно.

Я ні біса не розумію.

Це мій віп, я відповідаю за його безпеку. І я знаю, що таке дім-базар, — а він, швидше за все, не знає, гість на ймення Іґар Сун, і, судячи з самовдоволеної тупуватої фізіономії, досить його раз шпигнути — і він попре на конфлікт, але ж у пику вчасно не зацідить. Якщо поруч буду я, з ним нічого не станеться, і з його дівкою теж… але мене поруч не буде. Це наказ. Якого чорта?..

Обговорювати накази не можна. Але ніхто не казав, що їх не можна обмірковувати, надто якщо маєш на це час. Бісовий огром часу.

Двері нарешті зачинилися, тепер я не зможу опинитися всередині, не зіжмакавши цих дверей, а заодно, якщо комусь не поталанить, кількоро комунальних баняків. Розминаючи ноги, походжаю туди-сюди: безсенсовна руханина. Ні, не можу второпати. Якого — я мушу чекати під дверима?!..

Бозна-скільки.

Час, дорогоцінний час, який не заповнити нічим, окрім дурнуватих думок. Перша: здриснути кудись, пожерти, шпокнути шпитальну дівку, ти встигнеш, Блискавко, тут уже однак не буде швидко. І друга: не смій, ти вже заледве був не спалився, не спустив усе до бісової матері. Ні, ризикувати не варто, можна лише стирчати тут і чекати, чекати, чекати…

У повітрі висить, чорти її батька знають, звідки вона взялася — з карниза? — одна-єдина крапля, я хапаю її в жменю, недостиснувши пальців, потім розтискаю руку, а крапля так і висить, повільно, дуже повільно падаючи вниз. Підставляю долоню і прибираю останньої миті: бавлюся, мов дім-садківський хлопчисько. Чекаю.

Пригадую нашу Базу. Як нас там школили, не даючи ані секунди вільного часу: скелелазіння і кроси, єдиноборства і стрільба, і коротка перерва, щоб пожерти, і знову біг по перетятій місцевості у повному спорядженні… Пригадую Грома.

Як ми стояли тоді з ним у дім-садку під дощем, перший мій раз у спецохоронному часі. Яке це було дике, ні з чим не порівнюване щастя. І я думав, що так тепер буде завжди. А потім — адже він зрадив мене, мій учитель Грім, відвернувся, забув. А я так чекав, розпливаючись шмарклею в комунальному часі, що саме він прийде по мене, витягне, як тоді зі стіни, порятує. Але прийшли інші і зажадали від мене такого, чого я досі й уявити собі не міг.

Мені здавалося, що найстрашніше — гнити з комуналами в їхньому часі. Та з’ясувалося, перебувати в спецохоронному, озброївшись своєю неперевершеною блискавичністю, і не мати змоги бодай рушити з місця — значно страшніше. Мабуть, слід було погодитися, коли вони запропонували мене сповільнити; ця думка найбільш ідіотська і моторошна з усіх, що в мене виникали. Від самого лише факту — я, Блискавка, міг таке подумати?! — мене починає тіпати.

Якби він бодай поговорив зі мною зараз, Грім. Але він, звісно ж, геть забув про моє існування.

Спливає час, і комунальний, і спецохоронний теж, і хочеться жерти, і не лише; щоб випорожнитися, відступаю до стіни, і струмінь пробиває в ній лунку, немов у снігу чи в піску, пусте, ліквідатори приберуть за мною, — та гайнути у дім-стіл усе-таки не наважуюсь, а жерти хочеться дедалі дужче, вже геть нестерпно. Минають, здається, години, а може, і дні, я нічого вже не знаю, так швидко і порожньо блимає мій час… спливає життя.

Аж раптом мене пронизує здогад.

Вони й не чекають, що він вийде звідти, мій віп. Не такі вони телепні, ті, що віддають накази, аби покинути без охорони гостя у дім-базарі й чекати, що він упорається самостійно. Це однаково що тобі наказали ліквідувати його, Блискавко, міг би й раніше второпати.

Чорт, ніколи досі не ліквідовував живих людей.

А його дівка? Руде дівчисько з переляканими очиськами? — стосовно неї я не отримував ніяких наказів, жодних інструкцій… і не допер вчасно запитати, чи моє це діло.

Мобільник мовчить, отже, так і треба. Я мушу діяти і вирішувати самостійно.

І я вирішую. Якщо він ніколи — а швидше за все таки ніколи, цей шмаркач не має жоднісінького шансу — не вийде звідти, то який сенс чекати? Гибіти дурно, гайнуючи свій робочий час?

Логічно буде ввійти і перевірити.

Хочеться відчинити їх копняком, жалюгідні двері дім-базару, зім’явши під три чорти і розтрощивши на друзки, та я жду, поки хто-небудь їх відчинить, чекаю цілу вічність і таки дочікуюся. Пропускаю компанію комуналів, аж поки не зникає складка на останній товстій потилиці, і прослизаю досередини.

Я ніколи тут досі не був — у робочому часі, ліквідаторові тут нема чого робити, я вже казав. І від того, що я бачу, нападає дикий регіт; попри моторошні порожні години на чатах, попри все. Ніколи, за все моє життя, я не бачиш нічого всцикотнішого за комуналів у дім-базарі.

Як вони лементують, перекошуючи від краю до краю фізіономії і повільно роззявляючи пельки, як між зубами висолоплюються язики і зависає фонтанчиками слина. Як поступово стискаються їхні пальці — спершу на гачки, потім на кілечко і, нарешті, в п’ястук. Як, надумавши підвестися, вони довго розгойдуються на півзігнутих. Як смішно здіймаються в повітря на одній нозі, приміряючись зацідити підбором у чиюсь задерту пику на підлозі…

Сказитися зо сміху. Та я не бачу його, мого віпа. І її теж.

Обнишпорити дім-базар ще раз — усі його суміжні кімнати, всі закутки. Я роблю це швидше, ніж вони переходять від одного матюка до іншого, швидше, ніж вони розтуляють роти.