Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Бачу.

Це на його пику, виявляється, планерує згори підбор, погойдуючись грайливо, немов у столової дівки, яка поклала ногу на ногу. Впізнаю по родимці на ключиці, біля довгих подряпин від чиїхось пазурів і коміра дірявої футболки, звідки здерли бейджик. А пики як такої у нього вже в принципі немає. І він уже майже, як розумію з ледь чутного комунального скреготу, перестав волати і навіть хрипіти.

Як ти, Блискавко, і передбачав. Ліквідуєш потім труп.

Я можу йти. Але роззираюся ще раз.

Шукаю її.

…Її волосся намотане на чийсь чоловічий кулак, і якась комунальна дівка неквапливими котячими рухами дряпає її обличчя, — а вона кричить, навскоси роззявляючи рота, і повільно намагається затулитися ліктями, і в замружених очиськах стримлять на віях сльози, — це не смішно, я сам не збагну чому. Підходжу, відсуваю дряпучу дівку, вона валиться кудись убік, а я спокійно розплутую клубок тонкого рудого волосся, здається, ламаючи тому козлові пальці. Жодне з них, однак, не збагне, що відбувається. Я занадто швидкий, а головне — це дім-базар, тут ніхто не дивиться одне на одного.

Мобільний.

Відволікаюся, наостанок легенько пхнувши козла в груди; під долонею тріщать ребра. Приймаю виклик і не встигаю — не встигаю?! — нічого мовити.

— Блискавко, де він?!!

— Тут, — голос чомусь сідає. — Він, можете вважати, вже мертвий… Чи потрібно його врятувати?!

Озираюся через плече; я встигну. Шпитальні дівки і не таких ставлять на ноги. Нехай тільки мені накажуть.

— Де ви зараз?!

— У дім-баз… у дім-бесіді.

Хочу назвати координати, але мобло вибухає лайкою, лютим матюччям, багатоповерховим, нестримним, крізь яке нарешті проростають слова:

— Кого ти взагалі вів?!!..

Аж раптом у мобілці клацає. До мене звертається інший, до болю знайомий голос:

— Блискавко, що з тобою? Він допіру вийшов із дім-уряду, Ебенізер Сун, і він явно живий. Я бачу його, матері твоїй, на веб-камері!.. Блискавко, ти де?! Який в біса, дім-базар?!!

І я впізнаю його, цей голос:

— Грім…

Мій час запаморочливо мчить уперед, несе у коловерті уривки плутаних думок. Грім, ну нарешті, мені було так важко без тебе, я не знав, що робити і як жити, я загалом лише те й робив, що чекав на тебе, і тепер усе буде зрозуміло і добре… Я підвів, я підставив тебе, Громе. Я налажав, я зробив щось не те, ось-ось допетраю, що саме, і спробую виправити!.. Тільки не кидай мене більше.

— Блискавко, ти бовдур, — каже Грім, і мобло чітко передає, як він силкується не кричати. — Переплутав об’єкт, це ж треба було примудритись… а я обрав тебе… свою людину… не хотів привертати уваги і доручати комусь із Кружини… Ти хоч розумієш, що ти накоїв?!

Виправдовуватися. Перепрошувати. Пояснювати, як сильно він мені потрібен, його голос, його провід, його довіра і присутність… Але все це заборонено.

— Ебенізер Сун, — кажу я. — Дім-уряд. Зараз. Я встигну.

— Мерщій! — гарчить Грім.

Я лечу.

Миті вулиць, раптовість поворотів, розпливчасті коми зустрічних комуналів; я би позбивав їх усіх до чортової матері, почавив би на желе і розкатав асфальтом, але обходжу на віражах задля точного, мов лезо, маневру, заради блискавичної злагодженості рухів. Мене звати Блискавка, і я встигну. А його звуть Сун, Ебенізер Сун, яка дика лажа, жахлива помилка, — але не існує такої помилки чи лажі, якої б не можна було виправити, коли є час. Мій. Робочий. Час!

Дім-уряд. Червоний фасад, східчастий дах, невидимий панцир вхідних дверей — і літери, вкарбовані в камінь та метал, я побачив їх уперше ще в дім-садку, їх показували нам щоранку, примушуючи прокидатися під звуки гімну, нас навчали по них читати, і я запам’ятав, на все життя запам’ятав:

ЕЖЕН КРАМЕР.

Зупиняюся. Наводжу різкість. Ежен Крамер, так.

Ежен Крамер — тюхтій. Нікчемний, сповільнений, гірший за послідущого комунала. Якби не він, ми давно б уже притиснули ті задвірки, примусили б шанувати Світ-комуну. Лише через його боягузтво… тьху.

Так сказав Грім.

Іще тоді, на Базі. Мені стало розуму не повторювати це нікому.

Та я мушу знайти його, віп-гостя на ім’я Ебенізер Сун. Він не міг відійти далеко, він узагалі не міг відійти — щонайбільше ступити півкроку відтоді, як я гайнув сюди. Але стулка вхідних дверей дім-уряду ще й досі зачиняється — а його немає, немає ніде!..

Помічаю останньої миті — перш ніж він стрімко зникає за дальнім поворотом.

Це знову може бути помилкою, я тепер завжди усе по сто разів перевірятиму, а тим більше зараз, коли все пішло шкереберть, геть не так, як я встиг собі уявити. Він віддаляється, миршавий сивий стариган, рухаючись смішно і метушливо, проте аж ніяк не сповільнено. Він — у спецохоронному часі!..

І він не сам. Із ним ще двоє спецохоронців у чорному, у них зброя при боці і знаки розрізнення на рукавах: особистий підрозділ охорони Ежена Крамера, добірна сволота. Я вперше бачу їх ось так, з потилиці, і відстань між нами збільшується; не гальмуй, не стій на місці, ідіоте, пришвидшуйся!

Мобіла.

— Я веду його, Громе.