Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

А місто жило на власній швидкості, але, дивуючись, усе-таки давало їй дорогу — старій жінці, неспроможній рухатися швидше, старість слід поважати, це місто так демонстративно пишалося своєю культурністю, пронесеною крізь віки, що ніяк не могло оминути нагоди брязнути цією бутафорською зброєю. Біля Віри пригальмовували машини і трамваї, її об’їжджали велосипедисти і обходили пішоходи, на неї задивлялися діти — і вона часом теж їх бачила, як вони спинялися посеред вулиці, здивовані, але враз стиралися, зникали за руку з батьками. Кілька разів до неї підбігали собаки, обнюхували вологими носами, а один кудлатий дворняга, схоже, вирішив помітити як свою власність, придорожній стовп — і Віра, стрепенувшись, спробувала пришвидшити крок, і песик зник, розчинився у швидкісному навколишньому світі.

Деяких людей, які нікуди не квапилися, нерухомих, Віра навіть бачила. Бабцю-торбешницю, зігнуту в дугу на вигідній місцині дорогою до собору. Бабчиного конкурента, невідь ким експлуатованого маленького хлопчика-музику, що його правиця залишалася невидима, бо невпинно цигикала на скрипці. Ще одного музику, хлопця зі смішними кісками, розпруженого, вільного, його гітара сумирно лежала коло нього, немов заснула кішка. Дівчину, зачаровано завмерлу біля вітрини з білизною. Продавця сувенірів, який відвернувся від стійки зі своїм жалюгідним туристичним крамом. Квітникарку, перебрану в довгу псевдоісторичну сукню, яка, відпочиваючи, поставила на парапет кошик фіалок. І зовсім чітко — чоловіка-статую, пофарбованого в сріблясту барву, ще більш застиглого і неживого, ніж справжні статуї з мідною прозеленню…

Вона перетнула квадратну площу, осереддя міського життя, зовнішнього і метушливого, виставленого напоказ. Вузькі вулички розбігалися від площі в різних, мало не стереометричних напрямках, тут неможливо було зорієнтуватися — якщо прагнути кудись потрапити; але ж мені не потрібно в жодне конкретне місце, мені все одно, куди йти. Віра обрала вулицю навмання, вологу і напівтемну, а ще, здається, безлюдну — ніхто не квапився, не летів назустріч, загрожуючи не помітити і збити з ніг, і її час, звільнений від принизливої конкуренції, почав здаватися цілком нормальним, придатним для життя. Праворуч і ліворуч здіймалися потріскані стіни, обабіч обтинали небо черепичні та металеві карнизи і нависали над серединою вулиці аварійні балкончики з геранню.

Я, здається вже була тут. Хоча в цьому місті нічого не можна сказати напевно, неможливо точно впізнати місця, не позначені пам’ятками з туристичної мали, тут усе таке схоже й непевне, ночами ці вулички і будівлі вочевидь міняються місцями… Ні, не була. Ніколи. Зовсім немає чого згадати.

Дорога пішла вгору, Віра помітила це з власного переривчастого дихання, з подвоєного зусилля, потрібного, щоб рухатися супроти опору часу. Та зупинятися ще й досі було не можна, зупинка неминуче означала б некеровану хвилю асоціацій та спогадів, прив’язаних до місця і шляху, злиття минулого з теперішнім і майбутнім — а тоді все. І вона йшла далі, так само нікого не зустрічаючи: повсякденному, не фестивальному місту не було чого робити вранці робочого дня — так? — отам, нагорі, під давно зниклими мурами високого замку на пагорбі…

Стіна спершу знайомо закінчилася з одного боку, потім вулиця остаточно переродилася на паркову алею. Бронзово-лимонні чагарі стояли важкі від вологи, сиза хмара нависала непролитим дощем, спливав схилом туман, і лячно було торкнутися до гілки, зачепити рукавом краєчок хмари. Зустріла нещодавнього лева без лапи, мокрого, темно-сірого, з пальчастим жовтим листком, прилиплим до морди, і лева Віра теж постаралася не помітити, не впізнати, хіба мало їх у цім місті, бродячих камінних левів…

Хіба мало їх у цім місті,

Бродячих камінних левів…

Вона ледь стишила ходу, безгучно перебираючи вустами слова, що випадково потрапили в ритм, недосконалі, гойдливі, оглушені придихом закінчень; але ще трохи — і вірші, вони завжди виходять отак, спонтанно, з нічого, і тягнуть за собою нитку, і самі сплітаються у візерунок, а потім підхоплюєш, пробуєш на смак і на слух, підбираєш точне звучання, доскладуєш і шліфуєш, болісно намагаючись не загубити за давно відточеною технікою первинний імпульс, живе, що виникло саме собою, щось більше, ніж набір тих чи тих ритмічних слів…

Хіба мало їх у цім місті…

Що відбувається з часом, коли народжуються вірші? Я ніколи не намагалася з’ясувати, не помічала, не відстежувала; але безперечно, що час не залишається таким, як завжди, виходить зі звичного свого річища, з ним може статися будь-що, бо народження віршів накидає реальності власні закони.

Виміряти, дослідити, порахувати — отже, втратити найголовніше, те, без чого ніяк… Я і не буду. Обережно-обережно — не упустити, не відпустити, але й не здушити, не прим’яти, мов крильця метелика чи пагінець першоцвіту, — намагатимусь приручити, виростити, а поки не вийде записати, вивчити напам’ять.

Вона рушила далі, стиха шепочучи, промовляючи подумки народжувані рядки, і час уже не мав значення, відповз, присоромлений, знівельований, кудись убік; не заважай, не бери на себе забагато, врешті-решт ти всього лише час, і не більше. Хіба мало їх у цім місті… хіба мало у цьому місті… хіба мало вас… ні, все-таки їх…

— Чи не скажете, котра година?

Віра здригнулася.

Сталося найстрашніше; те, що відбувалося з нею часто, але менш страшним від цього не ставало. Згодом, коли вірш уже стане живий — нехай лише одна строфа, нехай далеко не всі рими ще дібрано, а рядки підхоплено, далеко не всі алітерації на своїх місцях, тонка тканина ще податлива та гнучка, більшу частину слів буде змінено і дібрано точніші, але життя встигло зародитися і трошечки зміцніти — потім можна. Але вдертися ззовні зараз, у мить народження, таку ще ніжну й непевну, — означало вбити, мимохідь розчавити метелика, наступити підбором на пагінець.

Усе вирішується в найкоротшу мить. Час.

— Чи не скажете ви, котра година?! — повторила вона вимогливіше — опецькувате руде дівчисько, веснянкувате, Віру завжди по-дитячому зворушували такі ось руді, сонячні люди. Побачила