Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Аж раптом, точнісінько як тоді — «красиво?» — розкрився перед очима несамовито широкий обрій, і місто внизу, і клаптикова мозаїка дахів, і башточки, і куполи, і грандіозна висотка готелю; і запаморочилася голова, і виникла запізніла думка, що ось же, я чую слова цієї дівчинки, її хрипкувато-дзвінкий голосок, я бачу її всю цілком чітко, з цими веснянками, з кучериками над вухами, з біло-зеленою стрічечкою, засиленою в петельку на комірі… вийшло?! Я сама не помітила як — але все-таки прискорилася, розігналася, зуміла наздогнати загальний час?..

От тільки вірші. Але вірші прийдуть ще. Мабуть.

Вона, руденька, запитала, котра година. А в мене немає годинника… і збилися налаштування на мобільному.

— Восьма, — по-чудернацькому відповіла дівчинка сама собі. — Восьма рівно.

За її спиною, далеко внизу, там, де досконалу тканину міста брутально проштрикнув висотний олівець, ближче до його гострого верху розпустилася яскрава оранжево-сиза квітка. Беззвучна, нереальна, а тому несамовито, нетутешньо гарна.

Віра зачаровано дивилася, як вона розквітає дедалі сліпучіше і ширше.

Стугін і гуркіт, і здригання землі, і відлуння далекого спільного крику долетіли до неї вже потім.

— Фінальна катастрофа — безпрограшно сильний хід. Краще ним не зловживати, і я намагаюся… але не завжди вдається.

Річ у тім, що в комуналів задофіга часу. Пам’ятаю, я сам такий був.

А коли чогось дофіга, то воно нафіг і не треба. Всі думки про те, як би це його спекатись. Як би певніше вбити.

Не можуть же вони весь час жерти. І трахатися тим більше не можуть, хоча хотілось би, хто ж перечить. А ще вони полюбляють весь час міняти лахи, надто киці, наколювати татушки і чорти його батька що вичворяти на голові з допомогою перукарських дівок. Але часу, порожнього, грузького комунального часу в них усе одно більше ніж досить.

І тоді вони йдуть, сказитися можна, у дім-бесіду. Себто, якщо по-людському, в дім-базар.

Розкіш людського спілкування, ага, саме це. Коли байдуже, про що теревенити, просто так, нінащо, аби вбити час, комунальний, що його не так просто вбити: треба ще постаратися, забалакати, завалити, замокрушити, затоптати ногами.

Я й сам сходив туди якось.

Не пригадую, про що там тоді базарили, здається, про дівок, та чи не все одно. Я, звісно ж, зацідив тій комунальній сволоті по пиці, як не зацідити? — по нахабній червоній пиці, яка не знає, куди дівати час. І про дівок він, ясний перець, плів якесь казна-що.

У дім-базарі байдуже, хто, з ким і про що. Головне — довести свою правду.

Відколи я став ліквідатором, я туди, звісно, не потикався, навіщо? Конфлікт і є те, по що всі туди пруться, і сам дім-базар втратить сенс, якщо в ньому якогось милого опиниться ліквідатор. Під час конфлікту, бійки і мочилова без жодної мети його ж бо й найлегше вбити — час.

А трупи, в разі чого, вони потім викидають надвір.

Коли я розумію, куди його несе, мого Сун-віпа, мене пробиває на регіт упереміш із подивом. Якого фіга?.. Ну пореготав, потрахався, причепурив свою руду дівку — то й нехай собі, вони всі так роблять. Але ж на біса — в дім-базар? Якого хріна?..

А я, звісно, мушу його вести. Погано уявляю собі, як. Ліквідувати на випередження конфлікт у дім-базарі — дика каламуть. Як у процесі не спалитися?! — а це послідуще западло навіть для ліквідатора, не те що для спецохоронця.

Ніхто не обіцяв, що буде легко. Блискавко, що-небудь придумаєш.

Повільно, дуже повільно зачиняються за ними двері; я вже майже звик, майже не бісить. Щоб не впилятися йому в потилицю, вичікую — ступити вперед можна лише найостаннішої спецохоронної секунди, тінню в щілину.

Мобільний.

— Блискавка, слухаю.

Відступаю вбік поговорити — бісові двері все одно не встигнуть повністю зачинитися.

— Об’єкт пройшов?

— Так, — дивлюся на щілину, вона звужується невловно, але впевнено. — Іду за ним.

— Не треба.

Ледь устигаю стриматися, щоб не запитати чому. Це й справді дико: у дім-базарі з віпом може статися будь-що, гості вкрай рідко перші починають бити пики — а перемагає, навіть у комунальному часі, майже завжди той, хто перший. Похопившись, встигаю стриматися.

— Що ж мені робити?

Це вже нормальне запитання, в голосі жодної непевності. Якщо я перестаю наглядати за віпом — базові інструкції летять під три чорти, і я маю отримати нові. Що мені робити?

— Блискавко, чекайте, коли він вийде. Це може тривати довго.

Авжеж. У комунальному часі довго все, а звідси й поготів швидко не виходять… якщо взагалі виходять.

— Вас сповільнити?

Перехоплює подих, і я відповідаю хрипко:

— Не варто.

— Тоді чекайте.