Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
Нічого не виходило. Фантомні тіні й далі сновигали довкола, не бажаючи проступати плоттю і перетворюватися на живих людей. Віра відступила до стіни — матеріальними були самі лише стіни і каміння, це місто міцно вросло у свій і будь-який час, йому це не шкодило — і перевела уривчасте дихання. Роззирнувшись навсібіч, за два кроки побачила арку, саме ту, що з-під неї вийшла, хоча хто його знає, у цьому місті аркові прогони кублилися рясними намистами і були схожі, немов коралі-близнюки. Там, над аркою, мабуть, була японська вивіска готелю?.. Віра не пам’ятала: за логікою, мусила би бути, але, здається, немає, жодної вивіски, ніяких вульгарних ієрогліфів, це місто більшість своїх скарбів ховало від випадкових туристів, як, скажімо, ту-таки «Склянку», орієнтуючись на поціновувачів, на тих, хто знає. Застиглий час нівелював швидкість, скасовував відстань. Безсенсовний забіг на місці.
Захотілося повернутися туди, під арку, до готелю. Там принаймні спокійно і тихо. І ширма, і мушлі, і кругле ліжко…
Віра прикусила губу. Так не можна. Розгойдати, запустити, повернутися у теперішнє, у життя. Якщо поки не вдається, то, мабуть, тому, що я намагаюся йти без жодної мети, а тому і без сенсу. Отже, я мушу вигадати щось схоже на ціль.
Насамперед зрозуміти, який сьогодні день. Коли ми зупинили час, була субота, я пам’ятаю, я так і зосталася в тій суботі, а Сергій вийшов із неї, наче з кімнати… чи для нього вже настала після ночі неділя?.. А Машенька телефонувала мені, повернувшись додому. Себто, для них усіх, які живуть у спільному часі, настав щонайменше понеділок, фестиваль завершився, всі поїхали звідси… І Сергій?!
Віра безпорадно крутнулася на місці. Як довідатися, в кого запитати? Про те, щоб заговорити до когось із цих людей, майже невидимих, які стрімко пролітали повз, не могло бути й мови. Де, перебуваючи в місті, можна побачити дату?.. Вдома вона, якщо раптом забувала число, а воно навіщось було потрібне, просто вмикала телевізор і клацала канали, аж поки натрапляла на якісь новини; з інших причин вона його, власне, взагалі не вмикала… Та я ж не вдома. Де можна ще?.. в газеті, мабуть. Тут же виходять щоденні газети.
От би лишень дістатися до кіоску. Швидкість-час-відстань. Якщо котрась із величин дорівнює нулю, я, звісно ж, нікуди не дійду.
Але ж вийти з готелю мені вдалося?..
Вона ступила крок, другий, третій, болісно видивляючись бруківку під ногами, слизьку, лаковано-блискучу: стала на помітний, надщерблений камінь, переступила, озирнулася, упевнюючись, що він залишився позаду. А зараз ось кам’яна кладка з давнім написом, що проступає з-під тиньку: так у цьому місті консервували час, виставляючи старовину на загальний огляд, немов заспиртований експонат у пробірці… Попри напис теж вдалося пройти, отже, час усе-таки рухався, не був такий уже безнадійно мертвий. Поки Віра дивилася в стіну, не наважуючись випустити її з поля зору — блимне, зникне, знову знущально опиниться поряд? — хтось добряче штурхнув її під лікоть і відсахнувся, пташиною мовою цвірінькнувши «перепрошую». Коли вона озирнулася, він, звісно, був далеко: розмита, але все-таки досяжна для погляду квадратна постать у синьому плащі.
Віра рушила сміливіше; кіоск мав бути на розі, вона вигадала це собі так переконливо, ніби пригадала. Там, де вузька вуличка вливалася дугою в центральний проспект, єдину на все місто пряму і широку дорогу, вздовж якої росли великі дерева, мала би стояти хатинка, всі грані якої обкладено глянсовими обличчями політиків та зірок. Треба попросити сьогоднішню місцеву газету, як вона називається? — Скуркіс казав, а я забула, — байдуже, просто попросити сьогоднішню газету. Там, напевно, написано про фестиваль, цікаво буде прочитати. Могли написати про Берштейна, і про ту дівчинку-поетесу, Арну, і вже точно про Андрія Марковича…
Вулиця закінчилася, утворивши з проспектом гострий неправильний кут. Жодного кіоску тут не було.
Віра зупинилася. Повз неї летів проспектом суцільний горизонтальний вихор, скрекочучи на високій ноті; попереду спалахнуло у вологому повітрі червоне око, і вихор спинився, перетворившись на невиразні боки машин, що наповзали одна на одну. Дивно, адже ми гуляли тут пішки, з дівчатами, потім із Красоткіними та Скуркісом… і з Сергієм. І всі тоді гуляли, мабуть, цей проспект перекривають на час фестивалю чи у вихідні. Світлофор блимнув жовтим, і вулиця знову рушила, злившись у суцільний потік; здається, в Японії є швидкісний потяг, що його майже не видно в русі. Сергій був у Японії, а я не була і вже ніколи не побуваю… Минулий час, майбутній час. Час.
Щось тицьнулося їй до рук, і пискнув чийсь — дитячий чи просто прискорений? — голос, і Віра встигла роздивитися худорляву постать, яка вмить опинилася ген далеко, так, це дитина, не дорослий; і подивилася, що ж це їй таке дали.
Газету. Мабуть, безкоштовну, забиту міською рекламою. І все одно — диво, справжнісіньке диво.
Перше, що вона прочитала, був колонтитул з числом угорі шпальти. Газета була стара, за суботу. Диво виявилося трохи недотягнуте, недовершене, як це зазвичай і буває з дивами, зводячи їх до розряду банальних випадковостей і збігів.
Віра розгорнула газету і побачила його обличчя.
Сергій.
«Сергій Полтороцький: ідучи — іди».
…Вона читала. Інтерв’ю було розлоге, запитання безсистемно сахалися від політики до кіно і назад, раз по раз звертаючи до
