Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
Ебенізер Сун озирається на звук. Але не розуміє.
Розумію я.
Не все відразу. Не встигаю — подумати про те, що я сам проти двох, беззбройний, з дівчиною на руках. І тим більше про те, що вони, спецохоронці, теж, мабуть, підлеглі Грома, а отже, ми спільники, і ніщо не заважає нам порішити, нарешті, цього давно приреченого старого, а тоді чекати наказу, що ж його робити далі. А тим часом, якщо вже тут опинилася ця руда дівка, зазирнути всім разом до найближчого дім-траху.
Думати я не встигаю взагалі. Але схоплюю на льоту головне, те, чого я не помічав раніше, в дім-базарі, де все вирішували частки секунди.
Мій час — швидший за стандартний спецохоронний. Тоді, коли я виходив з інфохорони, мене прискорили ще!.. і це нікуди не поділося. Я швидший за них!!! — а тому можу все.
Я спускаю її з рук, обережно, наче вона зі скла, підтримуючи якусь мить, щоб дати змогу встояти на ногах, та все-таки роблю засильний рух — мовби діставши удар у спину, вона летить уперед, зігнувшись і трусонувши волоссям, просто на приголомшеного старого. Та це вже не має значення, я встигаю обернутися, перш ніж вони щось второпали, і вибити в того, котрий до мене ближче, зброю, а з другим входжу в клінч. Кожен мій удар — на випередження, точно в ціль, а вони ще й ні чорта не зрозуміли, вони встигли до мене звикнути, до приблудного ліквідатора, який навіщось пристав до них… ніякі ви, хлопці, не профі. Відразу видно, що він ніколи не працював із вами особисто, мій учитель Грім. Який більше не має наді мною жодної влади.
Не пам’ятаю, куди я подів мобілку. Здається, так і встромив кудись, не закінчивши розмови.
Дівчина. На мить дозволяю собі озирнутися, поглянути на неї. Бачу, як старий Сун хапає її за руку; йолопе, так не можна, ти ж у спецохоронному часі, зараз у твоїх старечих клешнях хрусне і зламається тоненький зап’ясток…
Він здогадався.
Він зробив те, про що я мимохідь мріяв там, у дім-базарі. Розсунув межі свого часу, впустив її досередини.
І я бачу її-справжню, стрімку і легку, немов рудий вітер. Вона біжить, і натягнута, мов струна, її тонка рука, і розвівається її пухнаста грива, і мелькають білі-білі ноги, оголені до самісіньких кінчиків волосся, хоч би він здогадався прикрити її чимось, старий дурбель Ебенізер Сун…
Вони зникають за рогом. А що ж я? — я б’юся, весело і завзято, як на Базі, мені все одно, з ким битися і заради чого, я вже здійснив дещо важливе і головне, таке, що виправдовує все наперед, усьому надає сенсу.
І він летить зі свистом, мчить навіжено і вільно — мій час. Швидко-швидко відраховуючи зворотним таймером, обнуляючи під три чорти моє коротке життя.
— Я піду, коли втомлюся. Коли все це перестане давати мені задоволення, а перетвориться на рутинну роботу, за яку платять багато чи вже й не надто багато грошей, залежно від ситуації на ринку. А за що взятися, я придумаю. Моя дружина вирощує квіти, я можу, наприклад, садити дерева, виростити сад, а ще краще — ліс. І насолоджуватися вільним часом.
(Із останнього інтерв'ю Андрія Марковича).— Чи не скажете, котра година?
Дівчисько дивилося на Андрія, задерши кирпатенький носик, тендітна білявочка, немов із полиці улюбленого Надійчиного і Марійчиного магазину Барбі, і зелено-біла стрічечка, що тріпотіла в неї на комірі, скидалася на шматок неохайно здертої обгортки.
Він був зосереджений, максимально напружений, натягнутий дзвінко, мов струна чи шкіра на барабані, готовий до будь-чого — лише не до цього лялькового личка, кришталевого голосочка, наївного запитання. І навіщось зробив дещо таке, що не мало жодного сенсу, — глянув на зап’ясток, туди, де вже років двадцять, аж ніяк не менше, не носив годинника.
Він відволікся.
І цієї миті зсунулися на останній крихітний відтинок усі годинникові стрілки, обнулилися частки секунд на циферблатах, збіглися, зібрались і стали напоготові розсипані частинки часу. І він збагнув — уже засліплений спалахом, оглушений гуркотом, обпалений жаром полум’я і відкинутий вибуховою хвилею, — що це був єдиний спосіб. Так і тільки так — з кров’ю, жахом і криком, з болем і смертю, з вогнем і руїнами, зі спільним моментальним концентрованим шоком, — можна було закликати його до порядку, поладнати, повернути.
Мій втрачений час.
* * *— Прізвище, ім’я, по батькові?
— Маркович Андрій Ігоревич.
— Де працюєте?
— Я письменник.
— Пиши: не працює. Сімейний стан?
— Одружений. Троє дітей.
— Ні фіга собі мерзотник. Троє дітей у нього! А хочеш знати, сучаро, скільки там було дітей?!
Він звідкись знав: коли б’ють, по-справжньому, збиваючи з ніг, слід згрупуватися, захищаючи голову і живіт, слід звиватися на підлозі, приймаючи удари по дотичній і бажано не даючи влучити по нирках… силу-силенну речей він знав отак-ось, суто теоретично, а не
