Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

А мене закликали, очевидно, для того, щоб я вник. І якимось чином вплинув на баланс сил… справді, якщо нашу з Крамером зустріч було заплановано, то вже напевно не заради старечої і тим більше юнацької ностальгії. Чорт, могли б мене краще поінформувати, замість того щоб гратись у свої багатоступеневі маніпуляції. Щось тут, однак, не грає, щось не те; виходить, Аластер Морлі з колегами були чудово поінформовані і про розшарування плебс-кварталу, і про розщеплення еквопотоку на потреби класового суспільства… стоп-стоп-стоп.

— А навіщо ти розщеплюєш еквопотік перед входом у накопичувач? Хіба не зручніше на виході?

Дивиться здивовано:

— Звісно, що на виході.

Отже, і це була підстава, мережеве інсценування для тебе особисто, впливовий старигане Ебенізере Сун. Якого вони воліли мати за ідіота.

Начхати. Я прийшов сюди, щоб забрати Іґара. І мені глибоко плювати на те, що собі планував Морлі з його Периферійним відомством, чого хотів від мене диктатор-хлопчак Ежен Крамер і чи зможуть вони коли-небудь домовитися. На спецохоронців, яких я фінансую, і на реальну щораз більшу загрозу плебс-кварталу теж начхати, я ще матиму час усе це обміркувати.

Але щодо Іґара я мушу залагодити справу негайно.

На очах в Ежена дістаю мобільник і набираю номер. Гудки напливають один на одного плавно, як хвилі, розмірено відраховуючи урядовий, можеш пишатися, старий снобе Ебенізере Сун, час. Устигаю зметикувати, що розсинхронізація не дасть нам нормально поспілкуватися, от же ж чорт; добре, зараз для мене важливо, щоб він просто відреагував, натиснув клавішу відповіді. І мелодійне дзінь-дзілінь, абонент не відповідає, повторіть спробу пізніше. Та я повторюю негайно, і гидомирне тремтіння-передчуття повзе між лопатками; абонент не відповідає… Звісно, він може просто не чути. Або не вважає за потрібне шукати телефон, переймаючись чимось цікавішим у якомусь, як їх тут називають?.. дім-сексі, чи як його?

Ежен дивиться зацікавлено.

— Кажуть, у твій світ весь час перебігають із нашого, — елегантно змінюючи тему, продовжую світську бесіду. — Гості. Ви їх тепло зустрічаєте, і вони, зазвичай, залишаються. Невже справді?

— Чому «зазвичай»? Завжди.

— І як ти їх, гм, переконуєш?

— Я? Це цілком природний процес. Коли людина з вашого світу, зі свого замкненого стільника-хроноса потрапляє до нашого спільного часу, єдиного часу Світу-комуни, вона раптом усвідомлює, що не самотня. А це важливо, Ебе. Важливішого за це взагалі нічого немає. Це самовідчуття на рівні біології, людської природи. Людина — стадна худобина, колективна істота, вона не може бути сама. Тобто пристосуватися можна до будь-чого, ви завжди так живете, я знаю. Та варто зірвати цю вашу бісову оболонку, хронос, знищити самотність — і на контрасті спадає таке щастя… Звісно, вони залишаються, нікого не потрібно силувати.

— Ти особисто контролюєш кожен випадок?

Стинає плечима:

— Навіщо?

А він і не може нічого контролювати. З його урядового часу легко спостерігати за зміною поколінь і формуванням соціальних парадигм, зручно пачками вирощувати нових людей; але одна конкретна людина в комунальному часі — для Ежена це швидко, занадто швидко. Та й нецікаво, якщо порівнювати з глобальними категоріями.

— Віп-гостей, звісно, ведуть спецохоронці, — зізнається він. — Щоб нічого не сталося.

Отже, мене весь час супроводжували і ті, й ті; стає смішно. А Іґара?!

Знову телефоную. Не відповідає.

Аби ж нічого не сталося. Що з ним могло тут статися, поки ми помалу собі теревенимо в урядовому часі, пасталакаємо ні про що, так, суто з ностальгії, щоб підтримати розмову, задля розкоші, так би мовити, людського спілкування?!.

Зіпхнувши Женька на сліпу пляму, на периферію свідомості, набираю другий номер, що зберігається в пам’яті моєї мобілки: шукати недовго.

— Слухаю, — скрекоче на ультразвуку людина-комаха. Ще не занадто прискорився, дякувати Богові. Ще можна з ним розмовляти.

Випалюю верескливою скоромовкою:

— Де Іґар? Цієї миті? Морлі, ви ж його ведете? Що з ним?

І відразу згадую: він сам казав мені, що не ведуть. Звісно, Іґар же не віп-гість, як я, він просто хлопчисько, і виконавши свою роль приманки для мене, більше їм не цікавий. Але це могла бути брехня, спецслужби завжди брешуть, не могли вони його отак просто випустити з-під контролю…

Аластер Морлі невдоволено цвірінькає; мабуть, у синхронному режимі це були б резонні пояснення для старого панікера Ебенізера Суна, а можливо, і цінна вказівка взятися нарешті за домовлену зі мною справу. Та він занадто швидкий для мене, і я розумію лише одне: ні. Він справді нічого не знає про Іґара.

Лишається тільки Ежен. Він дивиться зацікавлено, Женько Крамер, який щонайменше переймається долею окремо взятої людської піщинки. Йому просто хотілось би знати, чому в мене такий дивний вираз обличчя. Та врешті-решт спроможний же він бодай на щось — у власній вотчині, у своєму персональному світі!..

— Накажи, щоб вони його знайшли. Твої спецохоронці.

Женько округлює очі:

— Кого?

— Мого правнука, Іґара Суна, — карбую, щоб його пройняло, юного диктатора, з яким нам іще належить обговорювати долю світу; але згодом, дуже згодом. — Він тут. Я маю знати, що з ним. Це важливо.

Дідька лисого він розуміє, тому я повторюю:

— Мій правнук. Іґар Сун.

Промовивши його ім’я, раптом усвідомлюю