Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев

— А чому, — запитав Сергій, — за стільки років лише п’ять сеансів?

— Відстань дуже велика, Серьожо. Наші сигнали туди більше двох років ідуть. А сигнали ж ми посилаємо поки що дуже умовні, на зразок радіохвильових криптограм. Ось прийняв я зараз систему сигналів. Над ними цілу ніч працюватимуть обчислювальні машини. Потім будемо зміст вивчати, свою передачу готувати. Ми вже починаємо розуміти окремі слова. Тепер справи підуть краще.

— І ніяк не можна прискорити взаєморозуміння?

— Можна, Сергію. Для того й послали ми твого діда Юрія на плазмольоті в напрямі сигналів. Треба лише дістатися до загадкових істот, і все стане ясно відразу. Ось вийдемо в політ, тобі як радистові легше буде вести зв’язок, бо з кожною секундою корабель наближатиметься до джерела сигналів.

— Я буду помічником радиста плазмольота, — з гордістю ствердив Сергій. — Я спробую…

— От-от! — жартома розкуйовдив Сергієві чуба Добробас. — Ще й мене, старого, обгониш! Ну, я теж домігся того, щоб мене ввели до складу експедиції. Лечу, Серьожо!

— Правда? Я дуже радий, Миколо Івановичу. Це просто щастя, що я з вами буду. А то там всі інші — незнайомі люди, вважатимуть, що я нічого не вмію…

З обсерваторії Сергій вийшов пізно, коли над парком вже висів темний купол вечірнього неба, рясніючого зірками.

Ні їхати на метро, ні пливти амфібією, ні летіти вертольотом не хотілося. Хотілося йти і йти, відчувати під ногами землю, торкатися руками дерев і глибоко-глибоко дихати. І Сергій ішов парком, вибираючи далекі галявини, глухі стежини.

Замислившись, машинально рвонув гілку, що торкнулась обличчя. Тріснуло віття каштана і, кинута сильною рукою, гілка з свічкоподібними квітами полетіла на середину канала.

— Якби це сталося з півстоліття тому, — раптом задзвенів десь близько дівочий голос, — цей шкідник деревонасаджень неминуче потрапив би в міліцію і платив би штраф.

Сергій зупинився. Біля мармурової арки, що вела на Площу фонтанів, стояла група дівчат. Серед них Сергій помітив і ту, біляву незнайомку, з якою він розмовляв на глісері.

— Здрастуй, плем’я молоде і незнайоме! — жартома привітав він веселе товариство. — Визнаю себе винним і перед судом лісових мавок зобов’язуюсь на місці злочину посадити десять найкращих каштанів.

— Ні, не згодні! — змахнула рукою білява, і всі дівчата повернулися до неї. Почалася нарада «суду».

— Ім’ям лісових мавок! — вийшла наперед білява. — Суд прийняв таке рішення: оцьому хлопцеві, який зловмисно і зловтішно зламав гілку каштана, негайно вилетіти в космос, знайти планету Юності і доставити з неї та посадити тут дерево вічної молодості. Заклинаємо тебе, злочинцю!

— Заклинаємо! — весело проспівав дівочий хор.

— Слухаю і підкоряюсь! — сміявся Сергій разом з своїми суддями над незвичайним вироком.

Не міг же Сергій того вечора уявити, хоч на хвилину повірити в те, що через якихось півтора-два роки він дійсно буде гостем чудової планети, де мислячі істоти зуміли подовжити життя на кілька століть!

З маленької щілинки у важких шторах, що закривають прозору стіну вітальні, пробивається вузький сонячний промінь. Валентина Дмитрівна знає, що надворі вже буяє сонячний ранок, що родина вже зібралася на сніданок, але вставати їй не хочеться. Вчора ввечері, тільки-но пішла з кімнати онука Людмила, Валентина Дмитрівна не стрималась і в сльозах схилилася на канапу. Відтак, не роздягаючись, лежала цілу ніч, широко відкритими очима дивлячись у пітьму. В пам’яті зринали все нові й нові картини минулого, коли вони — молоде подружжя Юрій і Валя — були разом, на Землі. Яким щасливим і повним радості був кожен їх день від знайомства до розлуки!

Ось Юрій, молодий, але вже відомий льотчик-космонавт, повертається з польоту на Місяць. На плазмодромі — тисячі зустрічаючих, але чомусь на Валі він затримує довгий захоплений погляд. Потім зустрілися на стадіоні. Валентина Дмитрівна, тоді студентка Валя, вперше виконала норму майстра спорту з легкої атлетики. Найбільшим, найкрасивішим з букетів, які тоді одержала Валя, був букет Юрія. Так вони познайомилися…

Одруження, материнство, короткі зустрічі з чоловіком, коли Юрій повертався з польотів і не спускав з рук сина Віктора, здаються тепер Валентині Дмитрівні давньою і дивною казкою.

До болю чітко спливає в її уяві прощання з Юрієм на плазмодромі тридцять шість років тому. Вже давно подана команда про запуск двигунів, про відхід проводжаючих у підземні зали, а Юрій все держить на руках чотирирічного Вітьку, голубить сина, пригортає до грудей.

— Так ти, синку, будеш чекати на татка?

— Буду. Ми з тобою, як повернешся, в дитсадок підемо. Ти мене на каруселі покатаєш? Так?

— Аякже, — посміхається Юрій. — Тільки не знаю, хто кого тоді буде катати. Та раз домовились, так і буде, мій «переможцю». Ти ж Віктор, а це означає — переможець! Пам’ятай це, хлопчику, і скрізь у всьому домагайся перемоги. Разом з іншими, добре?

— Добре, тату. Доб’юсь перемоги над космосом. Валентина Дмитрівна аж сердилася тоді на Вітьку: він сам, один, заповнив всю увагу Юрія. А Юрій, передаючи їй на руки сина, сказав якось буденно, немов на риболовлю від’їжджав:

— Дивись, Валю, за сином. Сьогодні він спав неспокійно, два рази прокидався. Ну, а на мене чекай без печалі. Що б там не було, а ми знову будемо разом. Ось про це й думай: разом! До побачення, хороша моя…

І от тепер минуло тридцять шість років… Вітька став Віктором Юрійовичем, сорокарічною солідною людиною, льотчиком-космонавтом, з своєю сім’єю і дітьми, а Валентина Дмитрівна — шістдесятирічною бабусею своїх онуків…

А Юрій… Юрій, бач, всього на два роки постаршав, але десь далеко-далеко, і в найпотужніші телескопи його не