Господиня - Стефані Маєр

Мій рот наполовину розтулився; я швидко прикусила губу.

Джаред повільно нахилився й узяв у долоні моє обличчя. Я заплющила очі.

— Так і не скажеш?

Я швидко хитнула головою. Не певна, хто це зробив: я підтверджувала, що не скажу, чи Мелані підказувала, що не може.

Долоні Джареда сильніше стиснули моє обличчя. Я розплющила очі, його обличчя було всього за кілька дюймів від мого. Серце моє затріпотіло, впало в п’яти — я намагалася вдихнути, проте легені не слухалися.

Я впізнала знайомий погляд; знала наперед, що Джаред робитиме, яким буде доторк його вуст. І все-таки він заскочив мене зненацька — його вуста притиснулися до моїх, і це було наче вперше.

Гадаю, він збирався просто торкнутися моїх губ, легко й ніжно, але все змінилося, тільки-но моя шкіра діткнулася його. Раптом губи його стали жорсткі й наполегливі, руки полонили моє обличчя, а вуста рухалися квапливо й незнайомо. Зовсім не так, як у спогадах. Я безсило відкинула голову.

А тіло збунтувалося. Я більше не могла керувати ним — радше воно керувало мною. Але не через Мелані — тіло було дужчим за нас обох. Ми шумно дихали: я — дико й прискорено, а Джаред — люто, схоже на гарчання.

Руки відмовлялися слухатись. Ліва долоня потягнулася до Джаредового обличчя, до волосся, готова занурити в нього пальці…

Права рука діяла ще швидше. І керувала нею не я.

Кулак Мелані з глухим тріском врізався в щелепу Джареда, і його обличчя відлетіло. Твердий і злісний доторк плоті до плоті.

Сили удару вистачило тільки на те, щоб відштовхнути Джареда, але щойно наші губи розімкнули ся, він сахнувся від мене, і жах у його очах був точним віддзеркаленням жаху в моїх.

Я подивилася на свій міцно стиснутий кулак — із відразою, немов на якого скорпіона, що виріс на руці. Я бридливо видихнула. Обхопила лівою рукою зап’ястя правої, щоб Мелані більше не змогла скористатися моїм тілом для насилля.

Я поглянула на Джареда. Він не спускав очей із мого кулака, жах на його обличчі змінився подивом. У ту мить він був такий беззахисний! Я легко читала думки на його відкритому обличчі.

Такого він не очікував. А він таки чогось сподівався — це було очевидно. То був тест, і він збирався поставити мені за нього оцінку. Тест, у результатах якого був цілковито впевнений. Але на нього чекав сюрприз.

То я склала іспит чи завалила?

Біль у грудях зовсім не здивував мене. Я вже знала, що «розбите серце» — не просто гіпербола.

У ситуаціях, де треба швидко вирішити, варто битися чи тікати, я ніколи не поставала перед вибором — завжди втікала. Оскільки Джаред загородив мені дорогу в темний коридор, довелося пірнути в завалену коробками нору.

Коробки хруснули, зім’ялися й затріщали під моєю вагою, відлітаючи до стіни. Я зробила неможливе — пропхалась попри важкі ящики й зім’яла менші. Пальці Джареда дряпнули мене за ногу — він намагався зловити мене за кісточку. Я зіштовхнула величезну коробку, і та впала між нами. Джаред застогнав, і горло мені стиснув відчай. Я не хотіла кривдити Джареда, не хотіла вдарити — просто тікала.

Я не чула власних схлипувань, аж поки не зупинилася — лізти вже не було куди — і не стих хруст і скрегіт. Аж тоді я почула уривчасті, голосні схлипи, і злякалася.

Я була налякана, принижена — насиллям, до якого вдалася — свідомо чи несвідомо, — проте схлипувала я не через це. Я плакала, бо це була перевірка, а я, дурепа, емоційна дурепа, розмріялась.

Мелані звивалася від болю, і витримувати подвійний біль було нестерпно. Я ледь не вмирала, бо той поцілунок виявився несправжнім; Мелані ж ледь не вмирала, бо він видався їй справжнім. Вона пережила чимало втрат із кінця світу, але вперше почувалася зрадженою. Коли її батько привів до власних дітей шукачів, вона знала, що це зробив не він. Не було зради, тільки горе. Її батько помер. Але Джаред був живий, і це був Джаред.

«Дурненька, ніхто тебе не зраджував», — заспокоїла я її. Швидше б уже її біль ущух! Подвійні страждання — це вже занадто. Мені вистачало й своїх.

«Як він міг? Як?» — не вгавала вона, ігноруючи мене.

Ми обоє нестримно ридали.

Одне-єдине слово втримало нас від істерики.

З отвору нори голос Джареда, тихий і хрипкий, уривчастий і наче аж дитячий, вигукнув:

— Мел?

— Мел? — повторив Джаред, і в голосі була щира надія, хай як він цього не хотів.

Запізніла реакція — на мене накотила нова хвиля схлипів.

— Мел, ти ж знаєш, я зробив це для тебе. Ти знаєш. Не для Ван… не для тієї істоти. Ти ж знаєш, що я цілував не її.

Схлипування переросли в стогін. Ну чому я не можу замовкнути? Я спробувала затамувати подих.