Господиня - Стефані Маєр

Крім завданого мені болю, серце краялося ще й від того, що я провела тут скільки часу — і ніхто навіть не прийшов перевірити. (Яка небачена зухвалість із мого боку! Кому яке діло до мене?) І раптом я зітхнула з полегшенням: у кінці коридору, який вів до печери з грядками, сидів Джеймі, повернувшись спиною до людського світу, і безпомильно чекав на мене.

Мої очі засвітилися, і його також. Він зіп’явся на ноги, і на обличчі розцвіло полегшення.

— З тобою все гаразд! — мовив він; як мені хотілося, щоб він мав рацію! Він забурмотів: — Я й не думав, що Джаред обдурив мене, але він сказав — йому здалося, що ти хочеш побути на самоті, і Джеб заборонив мені тебе турбувати, а наказав сидіти тут, щоб наглядати за мною, аби я до тебе не прокрався, і хоч я не думав, що ти поранена, та не був певен, розумієш?..

— Зі мною все гаразд, — відповіла я. І простягнула до нього руки, шукаючи підтримки. Джеймі одразу ж обняв мене за талію, і я з подивом відзначила, що він уже легко може покласти голову мені на плече.

— Твої очі почервоніли, — пробурмотів Джеймі.— Джаред скривдив тебе?

— Ні.

Зрештою, люди зовсім не навмисне завдавали болю піддослідним щурам — просто хотіли отримати інформацію.

— Не знаю, що ти йому сказала, але, здається, він нарешті повірив. Ну, що Мел жива. До речі, як вона?

— Рада, що все так вийшло.

Він задоволено кивнув.

— А ти як?

Я вагалася, шукаючи точнішої відповіді.

— Мені легше казати правду, аніж приховувати її.

Здається, моя ухильна відповідь його вдовольнила.

Печеру з городом заливало червоне світло — над пустелею сідало сонце.

— Я голодна, — заявила я, вивільняючися з обіймів.

— Я так і знав. Тому приберіг для тебе дещо смачненьке.

Я зітхнула.

— Мені й хліб згодиться.

— Облиш, Вандо. Іян каже, що ти занадто схильна до самопожертви.

Я скорчила гримасу.

— Гадаю, він має рацію, — пробурмотів Джеймі.— Навіть якщо ми всі тебе приймемо, ти будеш тут чужинкою, поки сама не захочеш влитися в громаду.

— Я не зможу влитися в громаду, Джеймі. Та й ніхто мене не прийме.

— Я ж тебе прийняв.

Я вирішила не сперечатися, хоч він і помиляється. Не обманює, бо щиро вірить у правдивість своїх слів. Але насправді йому потрібна Мелані. Він не розрізняє нас, а варто було б.

Труді й Гайді пекли на кухні хліб і їли велике зелене яблуко — одне на двох, кусаючи по черзі.

— Рада, що ти прийшла, Вандо, — мовила Труді щиро, затуляючи рот рукою: вона дожовувала останній кусник яблука. Гайді тільки кивнула — її рот був повний. Джеймі штрикнув мене пальцем між ребра: мовляв, я ж тобі казав, що тебе приймуть? Геть забув про чемність.

— Ви приберегли обід для Мелані? — рвійно запитав він.

— Так, — кивнула Труді. Вона схилилася до пічки і витягнула металеву тацю. — Ще теплий. Тепер уже, мабуть, затвердів, але все одно це краще, ніж зазвичай.

На таці лежав величезний шматок м’яса з кров’ю. У мене аж слинка потекла, але я відмовилася від такої порції:

— Тут забагато.

— Ми повинні з’їсти все, що псується, у перший день, — заохотив мене Джеймі.— Всі наїдаються до нудоти — це традиція.

— Тобі потрібен білок, — втрутилася Труді.— Ми були на печерному раціоні задовго. Дивно, що досі ніхто не занедужав.

Отож я їла білок, а орлиний погляд Джеймі проводжав кожний шматок м’яса від таці до мого рота. Я з’їла все до крихти, щоб догодити йому, хоча від такої кількості у мене аж живіт заболів.

Поки я доїдала, кухня знову почала наповнюватися людьми. Дехто тримав у руці яблуко — яблука ділилися одне на двох. Цікаві очі роздивлялися свіжу рану на моїй щоці.

— Чому всі збираються тут? — пошепки поцікавилась я у Джеймі. Надворі було вже темно — для вечері запізно.

Якусь мить Джеймі нестямно дивився на мене.

— Прийшли на твій урок, — мовив він, інтонацією додаючи — «звісно».

— Ти що, жартуєш?

— Я ж казав, що нічого не змінилося.

Я роззирнулася по вузькій печері. Вона не була повна вщерть. Док не прийшов, не було й учасників вилазки — а значить, і Пейдж. Ні Джеба, ні Іяна, ні Волтера. Я не помітила ще кількох: Тревіса, Керол, Рут-Енн. Зрештою, беручи до уваги події минулого дня, слухачів зібралося більше, ніж я могла уявити.

— Повернімося до дельфінів, з того місця, де ти зупинилася, — урвав мої оглядини Вез. Я бачила, що його не так цікавили інопланетні світи, як він прагнув розтопити лід.

Всі очікувально подивилися на мене. Схоже, не все змінилося, як я гадала.

Я взяла тацю з хлібом із рук