Веселка тяжіння - Томас Пінчон
А відтак… Космічні Шоломи! Попервах ви стривожитесь, коли помітите, що виготовлені вони наче із черепів. Принаймні горішня частина цього неприємного головного убору — однозначно череп якоїсь схожої на людину істоти, хіба трохи більшої… Можливо, тут, під горою, жили Титани, і їхні черепи збирали, немов велетенські гриби… В очиці вставлені кварцові лінзи, їх можна накривати фільтрами. Носову кістку і горішні зуби замінили на метал дихального апарата, там повно прорізів і сітка. Замість нижньої щелепи якийсь пристрій, ледь не лицевий гульфік із заліза та ебоніту, імовірно, для передавача, що випинається з чорною невідворотністю. За кілька додаткових марок цей шолом дозволять одягти. Коли у цих жовтих печерах дивишся крізь матово-сірі очниці, коли чуєш, як твоє дихання свистить між кістками черепа, те, що ти колись вважав душевною рівновагою, тобі навряд чи допоможе. Житловий відсік Шварцкомандо вже не видається захопливою ілюстрованою лекцією про дикунів, що пристосовуються до XXI сторіччя. З’ясовується, що баклажки для молока виготовлено з якогось пластику. На місці, де, подейкують, Енціан зазнав Просвітлення під час еротичного видіння про стикування зі стрункою білою ракетою, лишилася темна пляма, якимсь дивовижним чином вона досі залишається вогкою, відчуваєш запах, як ти розумієш, сімені, хоча більше скидається на мило або відбілювач. Настінний живопис втратив задуману примітивну грубість і набрав примітивного обширу, глибини й блиску, скажемо навпростець, перетворився на діораму «Обітниця Космічних Подорожей». Залите різким карбідним світлом (воно шипить і смердить, як з рота давнього знайомого), це видовище полонить. По кількох хвилинах розрізняєш уже рух, навіть на неймовірних відстанях, позначених масштабом: так, ми хитаємося на останньому відтинку траєкторії до Ракетен-Штадта, позаду лишилася важка ніч магнітних бур, вихорові течії досі мерехтять крізь залізо, немов дощові краплі на ілюмінаторах… так, це Місто: відлунюють мляві «нічого собі!» і «тільки глянь!», коли всі юрмляться біля просвіту ілюмінатора у соляному підземеллі… Як не дивно, перед нами постає не та симетрія, яку ми запрограмовані бачити, аж ніяк не плавники, не обтічні кути, не пілони і не проста міцна геометрія формального бачення — таке для слабаків, що залишилися на Екскурсії у пронумерованих штольнях. Ні, це Ракетоград, залитий білим світлом у спокійних космічних сутінках, навмисно збудований таким чином, аби Уникати Симетрії, Допускати Складність, Вселяти Страх (з Преамбули до Статей про Іммахінацію) — але туристам доводиться поєднувати цей вигляд з речами, які вони пам’ятають зі своїх часів і своєї планети — з розбитою в раковині винною пляшкою, з колючими соснами, які тисячоліттями протистоять Смерті, з покинутими багато років тому бетонними дорогами, зачісками кінця 1930-х років, індольними молекулами, зокрема, полімеризованими індолами, як в «Imipolex G»…
Зачекай — а хто з них таке подумав? Радари, засікайте, покваптеся…
Але ціль вислизає.
— Там усередині своя охорона, — пояснює Слотропові молодий лейтенант. — Ми тільки для Зовнішньої, відповідаємо за Штольні номер Нуль, Енергозабезпечення й Освітлення. Не надто виснажливо. — Жити можна, і ніхто особливо не горить бажанням передислоковуватися. Є фройляйни, тож є кого трахнути, вони варять і перуть. Він може показати Слотропові місця з шампанським, хутрами, фотоапаратами та сигаретами… адже Слотропа навряд чи цікавлять самі лиш ракети, правда? Це ж дурня. Однозначно.
Один з найсолодших плодів перемоги — після сну і мародерства — можливість не зважати на знаки «стоянка заборонена». Скрізь висять перекреслені «Р» у колі — прибиті на деревах, прикручені до різноманітних поперечок, але до прибуття пом’ятого «мерседеса» головні під’їзди до тунелю вже майже забиті.
— Трясця! — вигукує молодий танкіст, глушить мотор і кидає «німця» просто посеред широкого і брудного бетонного майданчика. Ключ запалювання залишає — Слотроп вчиться таке зауважувати….
Вхід до тунелю — параболічний, відчувається почерк Альберта Шпеєра. Сталося так, що у тридцятих усі запали на параболи, і Альберт Шпеєр відповідав тоді за Нову Німецьку Архітектуру, а перегодя став міністром постачання і номінальним замовником А-4. Ця парабола стала дитям натхненного Шпеєрового учня — Етцеля Ольша, який помічав цю параболічну форму в естакадах автобана, спортивних стадіонах тощо і вважав, що то найсучасніший підхід, який лишень буває. Уявіть його подив, коли він дізнався, що парабола є ще й траєкторією польоту ракет у просторі. (Насправді він сказав: «Ага, добре».) Мама назвала його на честь гуна Аттіли[327], але ніхто так і не довідався, чому саме. На верхівці його параболи є високі підвищення, залізничні колії проходять попід ними, сталь у мороку. Закріплений камуфляж згортається по краях, гірські схили здіймаються вище, подекуди серед кущів і дерев проступає скельна порода.
Слотроп показує свою супер-пупер перепустку ВГСЕС, підписану Айком і ще автентичніше — полковником, який з Парижа командує американською «Особливою місією V-2». Воксвінґова послуга за рахунок закладу. Скидається на те, що друга рота 47-го батальйону піхоти бронетанкових військ 5-ї танкової дивізії тут не тільки охороною завідує. Слотропа пропускають. Тут багато метушні, тягучої вимови та сільських жартів, дехто, здається, длубається в носі. По кількох днях Слотроп виявляє на своїй перепустці суху шмарклю — кришталево-брунатну візу до Нордгаузена.
Минає білошапкові сторожові вежі. Весняний ранок гуде трансформаторами, десь бряжчать ланцюги, відкидається задній борт. Пагорки, хребти багнюки між коліями вже підсихають на сонці, світлішають і тріскаються. Неподалік шаленіє побудливе зітхання паровозного свисту. Минає купу іскристих проти сонця металічних кульок із кумедною табличкою «БУТЬЛАСКА НЕ ТРАСКАЙТЕ (КІСНЕВИЙ АГРЕГАТ)». Допоки, допоки всі ці страждання… А тепер далі, під параболу і в гіперболу, просто в гору, де нема сонця, у холод, у пітьму, в довгі відлуння «Міттельверк».
Нерідкісним є розлад психіки, що називається танґейзеризм. Декому подобається, коли їх заводять у гору, і не завжди заради похітливих очікувань — Венери, фрау Гольди, її сексуальні втіхи, — ні, багато хто приходить заради гномів, усіляких недоростків, заради похоронного плину часу під час прогулянки в каптурі аж сюди, донизу, багатомильними переходами, без страху заблукати… ніхто не дивиться, ніхто не поривається тебе засудити… поза полем зору громадськості… навіть міннезінґеру треба побути наодинці… довгі прогулянки під склепіннями у похмурий день… затишок замкнутого простору, де всі у цілковитій згоді щодо Смерті.
Слотроп знає цей простір. Не так по картах, які йому довелося вивчати в Казино, але, радше, просто знає, що хтось там таки є…
Заводські генератори досі виробляють електроенергію, зрідка гола лампочка висвітлює округлий шмат поверхні.
