Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Видно, ти і справді кореспондент, вмієш гратися словами.
Чичерін з ревінням вривається крізь вікно, його наган вивергає потоки вогню. Чичерін приземляється на парашуті й вкладає Слотропа прийомом дзюдо. Чичерін заїжджає до кімнати на танку «Йосип Сталін» і розриває Слотропа 76-міліметровим снарядом, дякую, що затримала його, Liebchen, він був шпиком, ну, то бувай, дівчинонько, подамся до Пенемюнде, до сексапільної польки з цицьками, як ванільне морозиво, навідаю тебе ще коли-небудь.
— Ну що ж, треба йти, — каже Слотроп, — друкарська машинка потребує нової стрічки, та й олівці треба підстругати, сама знаєш, як воно буває…
— Кажу тобі, сьогодні його не буде.
— Чому не буде? Полює на «Шварцґерет»?
— Ні, він не знає останніх новин — повідомлення зі Штеттина надійшло тільки вчора.
— Нешифроване.
— А нащо?
— Тоді, значить, неважливе.
— Продається.
— Повідомлення?
— «S-Gerät», дурбецало нещасне. Його можна роздобути в Свінемюнде. Пів мільйона швейцарських франків — ринкова ціна. Щодня до полудня чекає на Штранд-променаде, буде вдягнений у білий костюм.
То ось у чому річ.
— Блоджетт Воксвінґ.
— Там не сказано. Наче не Воксвінґ. Він тримається ближче до Середземномор’я.
— А ти на цьому таки знаєшся.
— Воксвінґ у Зоні — це легенда. Як і Чичерін. Може, і ти станеш. Тебе як звати?
— Кері Ґрант. Ґе-лі, Ґе-лі, Ґе-лі… Послухай, а Свінемюнде у совіцькій зоні, так?
— Ти чисто німець. Забудь про кордони, забудь про підрозділи — їх просто не існує.
— Але солдати є.
— Солдати є. — Дивиться на нього. — Але то інше.
— Ага.
— Побачиш. Усе зависло у повітрі. Вацлав називає це «межицарством». Просто пливи за течією.
— Ну, все, побіг я звідси, маленька. Дєкую за інфу, Скаффлінґ скидає перед тобою капелюха…
— Будь ласка, не йди. — Скрутилася на ліжку калачиком, з очей от-от покотяться сльози. Ох і йолоп ти, Слотропе, вона ж просто дитина… — Йди до мене…
Але щойно він устромив, вона божеволіє, ніби дичавіє, роздирає його ноги, плечі й сідниці обгризеними нігтями, гострими, як зубці пилки. Турботливий Слотроп намагається не кінчати, поки вона ще не готова, аж зненацька щось важке, пернате і дуже колюче гупає йому на крижі, підскакує, тож Слотроп зривається і, як потім бачить, Ґелі також — ЦОННҐҐҐ! Еееее… що за чортівня. Лопочуть крила, і Вернер — бо то був Вернер — зникає у темряві.
— Курва твоя мама, сова прибацана, — репетує Слотроп, — ще раз спробує, запхаю «Бейбі Рут» їй у сраку. — Та це якась змова, це павловські рефлекси! точно щось таке. — Чичерін навчив, так?
— Ні! Я навчила. — Вона усміхається, як чотирилітнє дитя, нічого не приховує, тож Слотроп приймає рішення вірити кожному її слову.
— От відьма. — Параноїк є параноїком, він умощується під стьобаним покривалом на ліжку поруч із довгоногою чарівницею, запалює сигарету і, попри стовписько чичеріних, що стрибають через стіни без даху з цілим арсеналом лиха для Слотропа, йому вдається заснути в обіймах її голих рук.
□□□□□□□
Світанок із недільних коміксів — дуже блакитне небо з убивчо рожевими хмарами, багно на бруківці настільки гладеньке, що відбиває світло, тож ідеш не вулицею, а довгими, з прожилками жиру, скибками сирого м’яса, сухожиллями вовкулаки, окостом Звіра. А Чичерін має добрячі чоботи. Ґелі довелося напхати якогось дрантя зі старої сорочки у носаки, аби Слотроп міг у них ходити. Постійно ухиляючись від джипів, десятитонних вантажівок, російських вершників, Слотропові нарешті вдається зловити попутку — 18-річний американський перший лейтенант у сірому штабному «мерседесі» з ум’ятинами по всьому кузову. Слотроп ворушить вусами, світить пов’язкою, готовий до несподіванок. Сонце починає припікати, пахощі хвої заполонили гори. Лейтенант за кермом із танкового підрозділу, який охороняє «Міттельверк», вважає, що Слотроп спокійненько потрапить усередину. Англійська ГСРО прийшла і пішла, саме зараз американські артилеристи зайняті тим, що пакують і відправляють частинами А-4. Ох і мороку ж мають…
— Хочемо все вивезти, поки росіяни не запопали. — Межицарство. Щодня з’являються цивільні та бюрократи, високоповажні туристи, дивляться й охають. — Мабуть, і не бачили раніше таких величезних, навіть не знають, що воно таке, просто цирк на дроті. Нічогісінько не роблять, тільки витріщаються, майже всі з фотоапаратами. У вас, бачу, нема. Якщо треба, можна взяти на прокат при головному в'їзді.
І цей намагається щось впарити. Косоокий Джеймс, кухар, десь роздобув фургон із сандвічами, і тепер у тунелі лунають його вигуки: «Підходьте і беріть! Гарячі та холодні, багато зелені!» А ще за п’ять хвилин у половини дурнів, що зараз душаться сандвічами, всі окуляри будуть засмальцьовані. Нік Де Профундіс, тутешній дармоїд, здивував усіх, раптом ставши енергійним бізнесменом — продає ракетні сувеніри у телефонних будках фабричних корпусів: всілякі дрібнички — брелоки для ключів, затискачі для грошей, декоративні шпильки для коханої, що чекає десь удома, латунні форкамери з камер згорання, підшипники від серводвигуна, а цього тижня вищий клас — діоди-жолуді «СА 100», чудові змішувальні клапани, зняті з «Телефункенів», навіть рідкісні «СА 102», але ці вже дорожче, аякже. І ще є Ґрем «Мікро», що відростив бакенбарди і вештається Штольнями, куди іноді заходять легковірні відвідувачі:
— Т-с-с-с.
— Т-с-с-с?
— Та нічого.
— Тепер навіть цікаво.
— Ти ніби сміливий. На екскурсію?
— Ну, я просто на секунду відійшов. Справді, я вже вертаюся…
— Що, нуднувато? — Вкрадливий Мікро вирушає на лови. — Коли-небудь задумувався: «А що тут насправді відбувалося?»
Якщо відвідувач готовий витрачати гроші, він рідко залишається розчарованим — Мікро знає потаємні двері до проходів у скелях, що ведуть у «Дору», концтабір біля «Міттельверк». Кожному учасникові екскурсії видають електричний ліхтар, проводять швидкий базовий інструктаж, що робити на випадок зустрічі з мертвяками.
— Не забувайте, як їм тут велося. Коли американці визволили «Дору», вцілілі в’язні пустилися берега: грабували, жерли і пиячили до знемоги. Інші замість американської армії зустріли Смерть, себто духовне звільнення, і тепер, мабуть, шаленіють духовно. Контролюйте свої думки. Не забувайте про внутрішню душевну рівновагу. Також пам’ятайте: вони нападають, коли вам страшно.
Популярна розвага — елегантний гардероб космічних скафандрів «Раумваффе», створених знаменитим військовим кутюр’є Гайні з Берліна. І це не просто обладунки, достатньо ефектні, щоб вразити юних примадонн космічної оперети, аж до мерехтіння розцяцькованих телекадрів на кігтиках пальців ніг, — Гайні подумав і про вбрання для надзвичайних Космічних Жокеїв (Raum-Jockeier) з електричними батогами, що одного прегарного дня гарцюватимуть за межею сяйва Ракетен-Штадта верхи на «конях» відполірованих метеоритів, всі з однаковими стилізованими поличчями (контрастне зображення коня, що йде за тобою, підкреслено нестямні очі, зуби, темрява під задньою частиною тулуба…), коли ж реактивні гази вириваються з-під хвостів назовні, наче коні пердять, юні примадонни
