Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Вона худа, трохи незграбна, дуже юна. В очах не видно бодай натяку на якесь виснаження, вона, видно, провела всю Війну під дахом і в безпеці, спокійно бавилася з лісовими звірятами десь у тилу. Її пісня, як визнає вона, зітхаючи, це здебільшого видавання бажаного за дійсне.
— Якщо його нема, то нема. Коли ти зайшов, я було подумала, що це він, Чичерін.
— Нє. Всього-на-всього репортерська нишпорка. Ані тобі ракет, ані гаремів.
— Домовленість, — каже вона йому. — Тут такий безлад. Мусять бути якісь домовленості. Ось побачиш. — І він побачить — побачить тисячі домовленостей задля тепла, кохання, їжі, простого пересування шляхами, рейками та каналами. Навіть G-5, що вважають, буцімто вони зараз єдиний уряд у Німеччині, всього-на-всього домовленість переможців. Не більш і не менш справжня за інші, дуже приватні, тихі і втрачені для Історії. Слотроп, хоча наразі сам цього і не знає, є державою настільки ж законною, як і будь-яка інша у Зоні. Не параноя. Ось так. Тимчасові альянси складаються і розпадаються. Він і Ґелі досягають згоди, сховавшись від окупованих вулиць за рештками стін, у старому ліжку зі стовпчиками проти темного трюмо. Крізь дах, якого нема, він бачить порослі лісом гори. Запах вина з її рота, гнізда пуху у западинах рук, стегна з весняною паростю під вітром. Щойно він у неї входить, вона кінчає, видно, уявивши собі Чичеріна, про що ясно і зворушливо свідчить її обличчя. Це Слотропа дратує, але не заважає кінчити і самому.
Усілякі дурниці починаються одразу після спадання ерекції, після еякуляції, кумедні запитання, наприклад, які потрібні слова, щоб до Ґелі не підходив ніхто, крім мене? Чи щось у мені нагадує їй про Чичеріна, якщо так, то що саме? А цікаво, де Чичерін зараз? Слотроп дрімає, а тоді прокидається від доторку її губ, пальців, зрошених ніг, що ковзають по його ногах. На їхній шматок неба вистрибує сонце, його затуляють її груди, воно відбивається у її дитячих очах… тоді хмари, дощ, Ґелі розтягує зелений брезент із китицями, пришитими нею власноруч, наче до балдахіна… дощ стікає з китиць, холодний і різкий. Ніч. Ґелі годує його вареною капустою зі стародавньої фамільної ложки з гербом. Випивають ще вина. Розмита мідянка тіней. Дощ ущух. Десь на бруківці діти кóпають порожню каністру з-під бензину.
Раптом у небі щось залопотіло крильми, брезент дряпають пазурі.
— Що таке? — скидається Слотроп, а вона знову натягує на себе всю ковдру, ну й Ґелі…
— Моя сова, — каже Ґелі. — Вернер. У горішній шухляді шифоньєра є батончик, Liebchen. Нагодуй сову, будь ласка.
Ага, Liebchen. Похитуючись, Слотроп вилазить із постелі, вперше за весь день набуває вертикального положення, виймає з обгортки «Бейбі рут», прочищає горло і вирішує не питати, звідки взявся батончик, бо і так знає, а тоді кидає його на балдахін Вернеру. Незабаром, лежачи знову поряд, вони чують, як той хрумкотить горіхами, клацаючи дзьобом.
— Батончики, — буркоче Слотроп. — Що це з совою? Хіба не знаєш, що сови полюють на живих мишей чи ще там на якусь хрінь? Ти з неї зробила якусь домашню сову.
— А ти теж лінькуватий. — Дитячі пальчики повзуть по його ребрах.
— Ану припини, отому твоєму Чичеріну, мабуть, не треба сову годувати.
Вона завмирає, рука зупиняється, де була.
— Сова любить Чичеріна. Ніколи не прилітає, коли нема Чичеріна.
А тепер завмирає вже Слотроп. Точніше, застигає.
— Е… ти хочеш сказати, що Чичерін… ну…
— Та мав прийти, — зітхає.
— Ага. Коли?
— Вранці. Запізнюється. Так іноді буває.
Слотроп вискакує з ліжка, вже на середині кімнати, замість стояка лежак, одна шкарпетка на нозі, друга в зубах, голова в рукаві футболки, «блискавку» на штанях заїло, кричить курва.
— Мій бравий англійцю, — протягло каже вона.
— Чому раніше не сказала, га, Ґелі?
— Лягай. Надворі ніч, він у якоїсь жінки. Не може спати сам.
— Сподіваюся, ти зможеш.
— Заспокойся. Ходи сюди. Ти ж не підеш босоніж, я дам тобі його старі чоботи і розповім усі його таємниці…
— Таємниці? — Обережно, Слотропе. — А якого милого вони мені потрібні?
— Ти не кореспондент.
— І чого мені всі це кажуть? Ніхто не вірить. А я таки військовий кореспондент, а хто ж іще? — Трясе перед нею нарукавною пов’язкою. — Читати вмієш? Написано «Військовий кореспондент». Навіть вуса маю, бачиш? Ну, як Ернест Гемінґвей.
— Ага. То ти не шукаєш Ракету Номер 00000. Я, видно, дурницю бовкнула. Вибачай.
Ну, хлопче, треба давати звідси драла, каже про себе Слотроп. Тебе розводять, хіба не знаєш, як вони вміють морочити голову? Хто ще може цікавитися однією ракетою з шести тисяч, саме тією, на якій «Imipolex G»?
— І «Шварцґерет» тобі не потрібен, — провадить вона.
— Що?
— Його ще називають «S-Gerät».
Суміжний вищий агрегат, пригадуєш, Слотропе? На балдахіні пугукнула сова. Точно Чичеріну сигналить.
Параноїки є параноїками (Приповідка 5) не тому, що вони параноїки, а тому, що вони, тупі недоноски, постійно заганяють себе у параноїдальні ситуації.
— І звідки це, — майстерно відкорковує свіжу пляшку «Нордхойзер Шаттензафта», шпок, удає щосили Кері Ґранта, хоча в животі досить туго, поштиво наповнює келихи, один подає їй, — настільки чарівній юній леді, як ти, знати щось про ракетне желізо?
— Читаю пошту Вацлава. — Ніби відповідає на дурне запитання, а таки дурне.
— А дарма ти все розпатякуєш першому стрічному. Чичерін дізнається — уб’є.
— Подобаєшся ти мені. Люблю інтригувати. Люблю погратися.
— Тобі подобається втягувати людей у халепу.
— Нехай і так. — Закопилює нижню губку.
— Гаразд. Ну гаразд, розповідай. Але не знаю, чи це зацікавить «Ґардіан». Розумієш, маю досить-таки нудних редакторів.
Гусяча шкіра вкриває її голі груденята.
— Якось мені довелося позувати для ракетного символу. Може, бачив. Гарненька юна відьма верхи на А-4. На плечі — стара мітла. Мене обрали Королевою Краси 3/Art. Abt. (mot) 485[326].
— Ти направду відьма?
— Гадаю, деяка схильність таки є. Вже був на Брокені?
— Таж я щойно приїхав.
— Відколи у мене перші місячні, буваю там кожної Вальпургієвої ночі. Якщо хочеш, можу відвести.
— Розкажи про отой, як його, «Шварцґерет».
— А тобі ж наче й не цікаво?
— Звідки мені знати, цікаво чи ні, якщо я поняття
