Зірка для тебе - Дарунок Корній

— Бідне дитятко, бідні мої дітки, — більше слів Сергій не чув, бо старенька плакала.

Бабуня Ніна сама запропонувала Арсену забрати Сергія до них на канікули. І хоч була слабка, досі лежала в лікарні, та все ж наполягла на своєму. Арсен так багато розповідав їй про свого особливого розумного друга, що вона просто не втерпіла та зателефонувала мамі Сьоми (дерика) й попрохала про послугу. Семен Сильвестрович перебував зараз із дітьми на морі, однак відмовити коханій мамці не зміг. Єдина вимога — письмова заява від бабуні Ніни та її присутність під час передавання сирітки з рук у руки. І бабуня Ніна погодилася. Розумні сумні старечі очі, добре ясне обличчя, помережане зморшками, і світло, яке йде від цієї жінки, — це все бабуня Ніна.

До міста добиралися на автівці. І відразу до лікарні. То лікар бабуні Ніни, також один із численних племінників старенької, попросив свого приятеля відвезти та привезти назад нечемну пацієнтку.

Простора світла палата з вікнами на схід. Велике вікно. Два ліжка. Одне застелене тільки покривалом поверх голого матраца. Видно, у бабуні сусіда нема. Бабунине ліжко виглядає так, наче та відходила щонайбільше на кілька хвилин. Поруч на тумбочці купа якихось баночок, пілюль. У кімнаті пахне валер’янкою. Хлопці сідають поруч на порожнє ліжко.

Бабуня важко зітхає:

— Натомилася я, хлопчики! Ох, натомилася! Давай, Сергійко, нарешті по-справжньому знайомитися. Мене звати бабуня Ніна. Ой, та що там! Ти це і так знаєш. Я рада, що мій Арсенко знайшов справжнього друга.

Вона говорить без пафосу, спокійно та лагідно. Голос трішки скрипучий, мабуть, від старості:

— То ти й справді Лічозір? — запитує Сергія бабуня.

— Лічо… хто? — Сергій кліпає збентежено та трішки знічено очима. — Ні-ні, ви очевидно не так зрозуміли Арсенка. Я — Сергій, прізвище — Безхатченко. Хоча у вашому припущені є доля правди, бо дуже хочу стати астрономом, і тому, напевно, ви подумали, що я той, тобто не зовсім, не той… Е-е-е-е…

Затнувся, розводячи в сторони руки, наче виправдовувався за своє дурнувате прізвище. Якого не вибирав і яке вибрало його.

— Нічого я не наплутала, серденько, — бабуня говорила тихо і всміхалася.

Укрите зморшками, мов пооране поле навесні, обличчя. Але то зовсім не псувало її, навпаки — стільки світла було в маленькій худенькій жінці, аж Сергію раптом захотілося притулитися до неї ще раз, торкнутися кінчиками пальців сяйва, що розливалося довкола старенької. Він не знав, чи вірить у Бога. Точніше, не так. У Бога він вірив, а от у чудні ритуали, які проповідували ті, що начебто були його посланцями на землі, — не дуже. Інтуїтивно знав — то все фальш. Сироти — вони такі: рентгеном проскановують та відчувають брехню й облуду. А тут… Світло і зовсім нема навіть тіней. Уперше з Сергієм таке.

— Ой, синочку, стара зовсім стала й не так висловилася, однак не наплутала. Лічозорами в давні часи називали тих, хто не має власної оселі та змушений мешкати на вулиці, спати під розчиненим навстіж небом, тобто лічити зорі.

— Я ж тобі казав, Сергію, бабуня — колишня учителька мови. Знає майже все, — вставив і своїх п’ять грошиків щасливий Арсен. Йому подобалося, що поруч і Сергій, і бабуня.

— А! Лічозори — то бомжі? — не цілком розумів Сергій, тому робив припущення.

— Та що ти таке кажеш? Жартуєш? — бабуня зайшлася хриплуватим сміхом і закашлялася.

Сергій не знав, що робити, бо кашель старенької був надривистим і важким. Почувався винуватим. Жінка кашляла довго й натужно, аж зблідла, руки затремтіли. Арсен приклав склянку з водою до уст старенької. Пила маленькими ковточками, вода через кашель майже вся виливалася і цівочкою сканувала поораною зморшками борідкою на кінці білої хустини, в яку була зав’язана.

Віддихалася. Арсен із Сергієм стурбовано дивилися на бабуню. Вона, бліда та втомлена, якусь мить сиділа з закритими очима, обіпершись на спинку ліжка. А коли обличчя нарешті стало таким, як і раніше, озвалася:

— Арсенку, синку, принеси ще водички. Ти знаєш якої, а то ця, тутешня лікарняна, мені аспериною віддає. Не турбуйся, зі мною Лічозорик посидить. Правда ж, Сергійку?

Сергій ствердно кивнув, перевівши погляд із бабуні на тумбочку.

— І не хвилюйся, синку. Я чемно вип’ю усі ліки. Ось ти принесеш водички, і я вип’ю.

Арсен стурбовано захитав головою:

— Добре-добре, бабуню! Не хвилюйтеся. Сергію, пильнуй тут. Я швиденько. П’ять хвилин.

Арсен стрімголов вибіг із палати.

— Вибачте, що змусив вас кашляти, — винувато промовив Сергій.

Бабуня поклала свою суху та худу руку на Сергієву. Рука тепла та легка, мов пір’їнка.

— Ну що ти, солодяточко! Ходи до мене ближче, сядь поруч, і ми поговоримо.

Сергій сів на ліжку коло бабуні. Опинився так близько біля старенької, що міг добре розгледіти кожну зморщечку на її обличчі, потріскані губи, сиві вії над такими ж посивілими від старості, колись, може, й блакитними, очима. Бабуня всміхнулася і заговорила:

— Мій кашель — то давній мій ворог, — говорила вже спокійно. — А ворог, якщо він старий-престарий і разом із тобою зістарівся, з часом зачинає здаватися давнім приятелем, і коли довгенько не навідується на гостину, то злий знак.

Сергій зачудовано слухав. Вона ще й жартує.

— То все мої слабкі бронхи, синку, таке давно зі мною. Ще від війни. Перенесла пневмонію, мало тоді не вмерла, а кашель — то наче плата за життя. Мудрі ескулапи запевняли мого чоловіка, що я зі своїм хронічним бронхітом при паскудній львівській погоді довго не протягну. А, бачиш, ніхто з людей не знає, кому скільки Той, що вгорі, налічив. Досі жива! Хоча добре знаю, синочку, що мені вже давно пора. Майже вісімдесят літ — то таки замного для хворих бронхів! — усміхалася, й одні зморшки на її обличчі розгладжувалися, а нові з’являлися.

Сергій мовчав, а бабуня, схоже, й не чекала, що він почне відповідати, тож вела далі:

— Зачекався мене Михасик там, — і вона підводить свої вицвілі очі догори. — Я давно маю бути поруч. Михасика, мого чоловіка, вже двадцять літ немає. Та я замирилася з тим, що досі вікую. Віриш, серце, ніколи не просила в Бога смерті. Бо Йому видніше: Він — дає, Він і забирає. Забрав мого синочка Юрасика в двадцять п’ять. Вважав, що так ліпше для нього. Може, й ліпше, замирилася. Ех, наплакалася тоді. Охо-хо, багато сліз виплакано за життя… Але то, певне, добре, що навчилася плакати. Чому? А бачиш — серце гірку тугу в собі не держало, вона витікала струмочками з очей. То вже так ведеться: