Зірка для тебе - Дарунок Корній
— А шо, баб Нін, у нас Арсєнкє буде харашо. Ну, майже як на курорті. Свіже повітря, регулярний харч, школа під боком, і я, канєшно, за ним пригляну. Буде він у мене, як вареник у сметані кататься, і жить, як Бог за пазухою, то їсть навпаки, як пазуха у Бога. Е-е-е, ну ви поняли? От увідітє. Лічіться, поправляйтесь.
Манера розмовляти отакою мішанкою — то візитна картка чоловіка. Семен Сильвестрович — завідувач дитбудинку з дипломом економіста-бухгалтера без жодного натяку на педагогічну освіту. Із цифрами у нього не склалося ще в торговельно-економічному. Ледве ту науку подужав. Хтось із родичів пожалів «непутьового» Семена і влаштував у дитбудинок завгоспом. Та Сьома, як його ніжно називає бабуня Ніна та всі численні родичі, швидко перекваліфікувався і став «бухгалтером дитячих душ». То він так поетично на зібраннях рідні про себе говорив, розповідаючи пафосно про свою нелегку місію майже чудотворця для сиріток «злощасних» (малося на увазі, звісно, нещасних). Ніхто Семена ні поправляти, ані вчити не брався, бо той мав доволі важкий характер і таку ж руку.
Сергій багато чого цікавого дізнався від Арсена про дерика Семена Сильвестровича, в миру — Сьому. Директорська посада звалилася на чоловіка, мов сніг на голову, коли попередника Семена посадили за зловживання та фінансові махінації на сім років. Більше кандидатів на посаду не знайшлося, точніше, ніхто не хотів братися за цю важку та невдячну справу. А Семен от погодився. Правда, посада директора передбачала крім основних господарських обов’язків наявність іще й певних ораторських умінь. І «бідний Сьома» змушений був час від часу виховувати за допомогою слова важких дітей, а інших у дитбудинках, звісно, немає.
Тому частенько говорилося на публіку щось типу мудре з виховною метою, бо без публіки розмова була набагато коротшою: гумовою трубою по задниці або кулаком «у рило», тобто кому в око, кому в зуб, кому в лоба. По печінці чи по нирках дерик не бив і старшим забороняв. То вже кримінал, «коли шо».
Говорив:
— Я вам не мавпа на дрєзіні, я — стріляний калач, дорогуші мої, і тертий воробєй. І якщо хтось із вас, анциболів підкинутих, ще хоч один раз зметикує таке вчудити, то я вам, баранам безрогим, покажу, де раки зимують і де козам хвости вправляють, і ті роги вам повідкручую.
Або й так:
— То вам не мавзолей Пірогова, а майже ваша ізба-читальня. Чому майже? Бо вам, придуркам, я б і яйця коров’ячого не зніс.
Чи так:
— Шо зацюцюпався на місці і точиш ляси з баляндрасами? Я тобі за ать-два ті балабонища причмелю.
І ще й ось так:
— Виріс — їжаку по вуха, а нашій льосі по цицьки, а туди ж — до грьобаного дідька в зуби.
Ні офіційної дружини, ні дітей у сорокарічного Семена не було. Тричі одружений і тричі розлучений. Усі дружини втікали від нього після недовгого терміну перебування у шлюбі, як дідько від ладану. Перша дременула через тиждень, друга за місяць, третя протрималася найдовше — півроку. Зараз дерик жив у «гражданському шлюбі», тобто на віру з «порядошною жінкою невизначеного возраста». То він сам так вихвалявся перед бабунею Ніною. «Порядошною жінкою» виявилася кухарка з їдальні пані Олена, рудоволоса, вусата, старша від Семена Сильвестровича на десять років. Ця огрядна сувора жіночка якось зуміла знайти підхід до цього дивакуватого чоловіка і вже літ сім із ним микається. Власних дітей пані Олена не мала, тож молодший від неї чоловік і виконував усі ті функції, які необхідні жінці для так званого жіночого щастя. Він став і сином, і мужем, і головою родини. Пані Олена — то, певно, єдине у світі створіння, якого Семен Сильвестрович боїться.
У бабуні не було іншого вибору, ніж довірити онучка Арсена хоч і не дуже путьовому, та таки своєму Сьомі. Звісно, поки вона не оклигає. Арсен свято вірив, що тільки-но бабуні стане ліпше, він відразу повернеться додому.
Сергій сумнівався — поважний вік брав своє. Хоча старався підтримувати віру в серці друга.
У дитбудинку Арсену мало хто співчував, скоріше не розуміли. Бо вони всі покинуті й нікому не потрібні. Чому Арсен має бути кращим? Тут кращих не люблять. І хлопці охоче насміхалися над Сєнькою-Локатором, щоб не задавався і не думав, що він чимось ліпший від них. Арсен та Сергій навіть побилися зі старшокласниками, коли ті почали називати хлопця «сиріткою-хлюпиком». Та дуже знущатися над Арсеном не посміли, знаючи круту вдачу дерика. Бо ж Семен Сильвестрович зовсім і не відмовлявся від «племяннічка», навіть дозволив Арсену називати його дядя Сьома привселюдно. Та хлопець не став цього робити, і несподівано дерик за це його «зауважав» і — на жаль, так само привселюдно — видав таке:
— Молодца ти, Арсенько, прям мальчіш-кібальчиш, не видєлуєшся перед другими. Кожний батько гордився б таким отцом, тобто сином. Як жаль, що твій до цього не дотянув, то їсть скороспотіжно умер.
Слова дерика жодного позитиву не дали. Краще до нього не почали ставитися. Зрештою, Арсен навіть не образився, бо дядю Сьому знав добре. Тільки й промовив:
— На убогих розумом, як відомо, не ображаються.
То тепер Сергій розуміє, що дитбудинківці тоді просто заздрили Арсену, жодної ненависті в тих діях не було, тільки заздрість. Бо він, живучи на волі, хоч і гірше вдягався чи, може, й гірше їв, але мав те, чого вони, круглі сироти,