Зірка для тебе - Дарунок Корній

Сергій ладен був крізь землю провалитися. Так йому соромно було чи не вперше в житті. Хлопці мовчки доїхали до своєї зупинки. Тітонька ж не вмовкала і збуджено розповідала про своїх трьох лоботрясів. Вони зараз у мами на селі, допомагають старенькій по господарці. Старший, Дмитрик, уже в шостому класі — він і на городі справляється, і свиней годує, і води наносить із криниці. Середній, Михась, третій клас закінчив. То він корову пасе, а найменший Ростик — той усім заважає, напевне. Бо за ним пильнувати треба, щоб лиха не накоїв — і собі, й іншим. Йому ж лишень чотири рочки. А тато з мамою в місті на роботі… Звичайна історія.

Хлопці вийшли з трамвая. Арсен і слова не зронив, тільки вже дуже насупився, мов львівська погода на дощ. Сергій заходився перепрошувати:

— Арсенко, слухай, той… Ну, я ж не знав, Я думав — то якась багачка, от і поцупити вирішив. Ну, вибач. Осічка вийшла, — щось таке лепетав Сергій, виправдовуючись.

Арсен зупинився, мов вкопаний:

— Осічка? Що? То це не вперше? Ти, ти, ти такий, як і вони усі, як хлопці з дитбудинку! А я думав, що ти мій друг, що ти інший. Ех! Красти не можна, Сергію! Чуєш? Агов! Красти не можна. Ти своїм куцим розумом не розумієш, що красти не можна? Вона, ну та пані з трамвая, хіба вона винувата в тому, що більше має зараз, ніж ти? Чи той чувак, який їде в дорогій машині, а ти її йому миєш, чи винуватий він у тому, що народився в нормальній родині і його добре виховали? А може, він тяжко працював і наскладав на тачку? Що дивишся? Не всі, хто має більше, ніж ти, — злодії. Ти відбираєш не в бандита чи покидька зайве, Сергію. Ти крадеш у звичайних людей. Багаті трамваями не їздять, у чергах не стоять і на ринки рідко зазирають. І ти — не Робін Гуд. Ти — справжній кишеньковий злодюжка. Якщо ти відбираєш хліб у дітей, то чого тоді дивуєшся, що нас, сиріт, світ ненавидить? А за що нас любити? Добре, хай! Я змирюся з тим, що ти в Бога не віриш і заповідей Божих не знаєш. Але в щось ти таки мусиш вірити? А якщо вже геть ні в кого і ні в що, то так і не зумієш стати ліпшим, то так і залишишся внизу, навіть не на землі, а під нею — хробаком. Ні, не так — від них хоч якась користь. А ти, ти… Звісно, вкрасти — легше, але ж…

Сергій сердито блиснув очима:

— Я не такий. Я, я…

Затнувся.

— Що ти? Ти щойно ледве не залишив голодними трійко дітей. І ще посмів взяти в неї цукерки? Гівнюк ти. А ще другом називаєшся!

— Я їх викину. Ти що думаєш, я не зможу без них обійтися? Зможу. Тільки ти не знаєш, через що мені довелося пройти, щоб вижити… То ти — дериків любимчик, а я, а ми…

Сергій підняв було руку, щоб жбурнути кудись убік цукерки, Арсен перехопив її і вирвав пакет із долоні:

— Не смій. Вона їх дала від щирого серця. Завтра занесеш бабуні. Моїми поділимося… А тепер пішли. Буду тебе, дебіла, уму-розуму вчити, бо хоч ти і сволота, та все ж мені друг.

Сергій мав би образитися на Арсена. Той уже три роки відучився з ними у дитбудинку і мав би знати, яке в них там життя. І що ті звички в нього не від розкошів, і що так важко противитися спокусі розжитися легкими грішми, особливо коли голодний чи холодний. А потім… Потім те все стає звичкою. Але змовчав, тільки нервово переминався з ноги на ногу.

Арсен відійшов на метрів п’ять, озирнувся, махнув рукою, типу, наздоганяй:

— Що стовбичиш? Пішли.

Йшли мовчки. Сергій брів, важко дихаючи, шукаючи собі виправдання, і знаходив. А він ті гроші крав не для себе, він хотів до копійки віддати все другу і бабуні. За те, що добрі до нього, впустили в своє життя, дозволили стати його частинкою. А тепер, що тепер буде? Арсен завтра все розповість бабуні, а та — дерику… Точно, прийдеться збирати манатки.

Арсен попереду, Сергій дріботить слідком. У будинок не зайшли. Поруч невеликий старий садочок. Під яблунею дерев’яна лава, столик. Недалечко, під старою грушею, хтось прилаштував гойдалку. Два ланцюги, дерев’яне сидіння. Справді сидіння, бо має й спинку, і підлокітники, навіть колись було пофарбоване жовтою фарбою, яка вже облупилася.

Місяць сьогодні вповні. Сергію здалося, що той сумно озирає місто, можливо, тому, що світла ліхтарів аж забагато, і він видається вже не таким ефектним. Арсен кивнув головою на гойдалку:

— Сідай. Побалакаємо, — говорив спокійно і наче відчужено. Сергій чемно сів, почуваючись мов на лаві підсудних перед зачитуванням вироку.

6. Пані Войцеховська

І знову тільки — Господи, спаси!

І знову — сльози випікають тіло.

Зоря летіла — так, зоря летіла.

А як упала — серце обпекла,

аж ти сичала й бризкала від болю!

А кажеш — просто — завжди будь собою…

І що тепер — ті сльози на очах,

і що тепер — це серце обгоріле?

Зоря летіла?

Так. Зоря. Летіла…

— Знаєш, коли я в дитбудинку познайомився з тобою, то відразу зрозумів, що не пропаду. Не згину, бо відчув у тобі щось рідне, відчув частинку дому. Уже пізніше багато розповідав бабуні про тебе і про твоє життя, і про твої сни. А вона плакала, слухаючи мої оповіді. І казала триматися тебе, бо хтозна, кому з нас то більше потрібно. У мене немає рідних братів та сестер. Є двоюрідні, які мене знати не хочуть. Але у мене є бабуня і її світ. І тут з’являєшся ти. Хто ти для мене? До сьогодні думав — брат. Я не хочу помилитися. І тому я розповім тобі те, що, сподіваюся, змінить тебе. Але спочатку відповім на твій закид. Я не дериків любимчик і не його родич. Чоловік бабуні Ніни і батько нашого Семена були братами. А тепер по суті. Ніхто з тих людей, що ходять поруч, не винен у тому, що з тобою сталося. І з тими, хто потрапляє в дитбудинки. І мені з них ніхто нічого не винен. І я знаю напевне: буває щось набагато гірше, аніж втрата батьків чи незнання