Зірка для тебе - Дарунок Корній
Чи можливо вижити на волі після дитбудинку? Сергій і дехто з хлопців та дівчат зумів, Льошка і більшість дитбудинківських — ні. Сергій часто згадує слова однієї мудрої людини, випускника дитбудинку, успішного хірурга, якого колись запросили до них у сиротинець із виховною метою. Він сказав:
— Дитячий будинок — то соломинка для тих, кого майже втопили.
Сергій зумів утриматися на плаву, вхопившись міцно не лишень руками, а й зубами за ту соломинку. Бо йому допомагали. Той, хто над ними тримає небо, чомусь пожалів його, відправивши для порятунку свого гінця.
Його звали Арсен.
3. Арсен
Бувають зимними і гарячими,
крижаними, як сніг,
пекучими, як дверцята натопленої пічки.
Бувають дерев’яними і кострубатими,
що навіть крізь горло не можуть пролізти.
А бувають стрімкими і несподіваними
кулями револьверними…
Стукотом коліс вагонних,
слова бувають,
прірвами
і Говерлами…
В їхньому містечку було три школи: дві середніх і восьмирічка. Одна з середніх майже впритул дивилася у вікна дитбудинку, навіть стадіон вони мали спільний. Ось до цієї школи й ходили всі дитбудинківці. Не дивно, що вона вважалася в містечку відстійною, тобто неблагонадійною. Чимало «порядних» громадян, що мешкали поруч, обходили і школу, і сиротинець десятою дорогою, віддаючи своїх чад до інших навчальних закладів, подалі від зони стихійного лиха. Хто його зна, як у інших школах, Сергій не відав, але у їхній не дуже вчили вчитися. Домашні завдання якщо й задавалися, то їх майже ніколи не перевіряли. Здавалося, що вчителі відбувають чергу. Вчать без запалу, аби позбутися нав’язливої марудної праці. До такого процесу навчання однаково байдужими були й учні, й учителі.
Звичайно, Сергій зірок із неба в шкільній науці не хапав. Та й не зміг би це зробити аж ніяк, навіть якби дуже-дуже захотів, із таким ставленням і вчителів до учнів, і учнів до навчання. У дитбудинківському середовищі добре вчитися вважалося чимось геть паскудним. Сергій захоплювався читанням, любив точні науки, хоча нікому в цьому не зізнавався. Математичні задачки навіть охоче розв’язував, маючи їх за звичайну головоломку чи кросворд, де все має зійтися, геть усе, до крихти. Нічого приблизного. Та то було в молодших класах, поки сам міг допетрати, що до чого.
Про майбутнє, тобто вибір професії, якось не прийнято було навіть мріяти. Бо все й так наперед вирішено. Після восьмого класу — робітниче ПТУ, і нікому нема діла до твоїх мрій. Якщо вже дуже захочеться, то можна закінчити десятилітку, а там — відразу в армію. А після армії все одно теж ПТУ й одна з робітничих професій, яка не дає ні задоволення, ні доброго заробітку. Сергій не хотів ставати ні штукатуром, ані токарем-фрезерувальником, ані сантехніком. Однак продовжував плисти за течією, як і всі. Кудись та течія таки принесе… І вона винесла. Якось несподівано відкрив для себе інший світ, мов другий вимір. Випадково.
Сергій завжди любив небо. Частенько чекав відбою та моменту, коли всі поснуть. А тоді підходив до зовсім темного вікна, відтуляв штору і, майже не дихаючи, вдивлявся в клаптик темної безодні, засіяний ущент зорями. Які тільки дивні думки не кружляли в голові? Захоплення, відчай, бажання дізнатися — що і як там… Та не смів і помишляти про те, щоб із кимось ділитися своїми роздумами. Бо ця цікавість робила його наче ліпшим від товаришів, а такого в дитбудинку не пробачають. Хтозна,
що трапилося б із тим його зацікавленням далі? Певне, зійшло б усе на пси з часом, так і не перетворивши мрію на мету. Але одного сонячного вересневого дня в дитбудинку з’явився новий мешканець.
Арсен прийшов до них у шостому класі. Й одразу отримав статус недоторканного крутелика. Бо був якимось хоч і дуже далеким, та все ж родичем їхнього дерика. Як казав сам Арсен, сьома вода на киселі. Високий, як на його дванадцять, вайлуватий, завжди дуже коротко підстрижений, вуха смішно стирчали, як у слоненяти. Через них Арсена почали відразу кликати Сеня-Локатор. Тільки Сергій і називав хлопця Арсеном, як і Арсен його не Сєрим чи Сірком, а Сергієм. Можливо, через це хлопці й сподобалися одне одному, бо то була якась така таємна мова між ними, повага до друга навіть у звертанні. Арсен був також круглим сиротою. Батьків пам’ятав паскудно. Вони загинули в автокатастрофі, коли малому заледве виповнилося шість. Його по смерті батьків взяла на виховання бабуня Ніна. Ні, не своя рідна, а зовсім чужа, тобто зараз вона не чужа, ріднішої від неї в Арсена нікого нема. Хоча він і має живих та здорових дядьків та тіток. Навіть згадувати про них не хоче, бо хіба вони про нього згадують?
Його батьки винаймали кімнату в квартирі старшої пані — Ніни Фьодорової, колишньої вчительки, допомагаючи їй по господарству та копійчиною, тобто платили за кімнату. Бо щоб орендувати цілу квартиру, треба було мати гроші, а в молодої сім’ї їх не дуже багато. Коли з батьками Арсена трапилося лихо, ніхто з близьких родичів не захотів брати хлопця до себе. Звісно, кожен мав на це вагомі причини. Зголосилася зовсім чужа людина — бабуня Ніна, оформивши опікунство над сиротою. Усиновити хлопця не дозволяв поважний вік. Але Арсен зараз ні про що не жалкує. Скільки себе пам’ятає — поруч завжди вона, розумна, спокійна, надійна. Прикипіла душею до хлопця, як і він до неї.
Хоча бабуня Ніна зовсім не самотня, бо має власну немаленьку родину. Багатенько племінників, численних двоюрідних і троюрідних онуків. Та найрідніші — то донька Ольга, двійко вже дорослих внучат та п’ятеро онуків. Ольга разом із донькою Настею та трьома дітлахами мешкають в Італії, а син Стьопка з дружиною та сином і донькою — в Іркутську. Ні донька Ольга, ні онуки Настя та Стьопка не розуміли такого вчинку бабуні Ніни, та змирилися, бо повертатися до Львова ніхто з них не збирався. Тож для Арсена ті всі численні бабунині родичі з часом стали наче рідними.
Тітка Настя «просто непосильно гарувала на макаронників і мала, мов тату на тілі, відзнаки на долі, тобто чоловіка-випивоху, трьох спиногризів та немолоду хворобливу матір». Так скупо вона скаржилася бабуні Ніні на нелегке життя-буття, коли
