Житія Святих - Травень - Данило Туптало

мучеників Бориса і Гліба, які зверху приходили до нас і говорили: "Чому тут перебуваєте?" І відповідали ми: "Така воля князя, але наклеп на нас вчинено". Сказали Ж святі: "Ось ми прийшли, аби звільнити вас із темниці, бо взиваєте до нас". Тоді сказали до мене лише: "Ти зразу йди до церкви нашої і розкажи, що бачиш нині, а цього друга твого, як маловірного, залишаємо ще в темниці, проте звільнивши з кайданів, — на покарання маловірства його і на запевнення инших допускаємо на нього сліпоту очей на якийсь час. Ми ж нині відходимо до Грецької землі і через три дні знову сюди прийдемо і зробимо так, що він прозріє. Підете після того обидва до князя й скажете йому: "Нащо таке погане робиш, не роздивившись, де правда, мучиш людей неповинно? Якщо в тому не виправишся, то багато зла прийде на тебе". Коли так промовили до нас святі, невидимі стали. Я ж, — сказав звільнений в'язень, — після такого видіння збудившись зі сну, не відаю, як опинився за темницею, лежачи, і пута мої і друга мого розламано і при мені покладено. Якщо ж хочете точніше довідатися й більше впевнитися в тому, що я кажу, то йдіть до темниці". І пішли з ним усі, що були в церкві, і побачили двері темничні й печаті цілі, окови ж зовні лежали розбиті, і, дивувавшись, прославляли Бога. Сповістили ж те зразу старійшинам градським, і прийшли вони, відчинили темницю, і знайшли другого в'язня, який сидів без оков, незрячий же очима, і відпустили обох з темниці. Був же день четвер, і прийшли обидва в церкву мучеників святих, не відходили від неї аж до дня недільного, дякуючи за звільнення, прозріння ж очам осліпленим просили. У день недільний сліпий той муж, припадаючи до гробів святих, молився, голосно взиваючи, що втомилися клирики від зойків його і казали: "Відведіть сліпця того звідси, бо співати неможливо, зойки його спів заглушають". Проте він залишився, припадаючи, і б'ючись, і взиваючи до святих: "Помилуйте мене, чудотворці святі, просвітіть очі мої, як же ви обіцяли".

Тоді раптом обернувся до людей і промовив, кажучи: "Взивайте "Господи, помилуй" і дивіться на милість Божу і чудо святих мучеників — ось-бо бачу!" І стали очі його здоровими, наче ніколи сліпоти і болю не мали. Тоді всі великими голосами прославили Бога і святих страстотерпців і чудотворців руських. Пішли ж мужі ті до князя Михаїла Святополка і все бачене, і чуте, і те, що сталося з ними, детально розповіли. Князь же здивувався і вжахнувся через преславне те чудо, і виправився з того часу, і не вірив швидко наклепам, не передавав на кару без розгляду і точного дізнання щодо правдивости, до святих же мучеників часто у Вишгород приходив і з любов'ю поклонявся чесним їхнім мощам.

У великоросійському славному граді Володимирі Заліському, коли княжив Всеволод Юрійович, онук Володимира Мономаха, збунтувалися на нього два братаничі його — Мстислав і Ярополк Ростиславовичі, яких із Великого Новгорода прикликали таємно ростовці, щоб княжили в них. Вони піднялися раттю, пішли на Всеволода, дядька свого, у град Володимир, хотівши його з батьківщини його вигнати, собі ж здобути владу велику. Була ж битва велика з обох боків, вразив Ростиславовичів Всеволод, і живими взяв, і в град Володимир привів. До них же Всеволод приставив сторожів, але дав їм ходити по волі. Володимирці ж, бачивши князів тих взятих, не в поруб посаджених, але що ходять на волі, вчинили галас і прийшли у двір князя свого Всеволода зі зброєю, викрикуючи й кажучи: "Чому, княже, тримаєш ворогів наших не в ув'язненні, але на свободі. Або смертю їх покарай, або осліпи, або нам віддай". Князь же, добрий серцем, не хотів зла вчинити взятим у битві князям, але задля людей звелів посадити їх у поруб, аби стишився бунт людський. Мало часу минуло, знову володимирці здійняли шум, кричачи на великого князя Всеволода: "Видай нам Ростиславичів, хочемо їх осліпити". Великий князь Всеволод сумний був, але не міг народного бунту стримати, і пішли люди, розкидали поруб, взяли Мстислава і Ярополка, осліпили їх і відпустили. І так бідні Ростиславичі Мстислав і Ярополк хотіли більшої слави і влади, а стали принижені й осліплені. Пішли ж до Смоленська і прийшли на Смядин у церкву святих мучеників Бориса і Гліба, був же тоді празник убивства Гліба святого, у 5-й день вересня. І молилися старанно до Бога з усього серця, і святих мучеників, як родичів своїх, прикликали на допомогу, щоб полегшили їм біль їхній: гнили-бо їм очні рани. Коли молилися до них, спершу зменшився біль, тоді, понад надію, і зцілення з прозрінням очей дарувалося. І бачили ясно, почали перед усіма славити Бога й дякувати Йому, і Пречистій Богородиці, і святим руським чудотворцям Романові і Давидові, і пішли собі, радіючи, і про милість і милосердя, які сталися з ними молитвами до Господа святих мучеників, всюди проповідували.

Старець один за давніших часів, на ім'я Мартин, був у граді Турові. Раніше був кухарем у єпископів турівських Симеона, Ігнатія, Йоакима і Георгія. Звільнив єпископ Георгій його від служби тої через старість. Тоді монаший на себе прийняв образ і перебував у єпископському монастирі при церкві святих мучеників Бориса і Гліба, сам у келії жив. Його боліло часто нутро, і тоді лежав старець, кричачи від болю, не міг встати й послужити тілу своєму. Якось же хворий був тою недугою і лежав у келії, знемагав від спраги, ніхто не відвідував його, бо в той час була вода велика навколо монастиря того. На третій же день увійшли до нього святі мученики Борис і Гліб явно, у своїй подобі, як же на іконі зображені, і сказали: "Чим хворієш, старче?" Він же розповів їм про недугу свою. І сказали йому: "Чи хочеш води?" І сказав старець: "О Господи мій, уже давно її спраглий". Тоді один з них взяв відро, приніс води, а другий наповнив кухоль і напоїв старця. І сказав старець: "Чиї ви, діти?" І відповіли йому: "Ярославові брати ми". І думав старець, що з князя Георгія-Ярослава дружини, сказав: "Бог нехай створить вам многая літа, пани мої, візьміть собі самі хліб і їжте, бо я не можу послужити вам". Вони ж сказали: "Хліб тобі буде, ми ж ідемо. А ти не хворій більше, але спочинь". І зразу невидимі стали. Старець же виявився здоровий і зрозумів, що то було