убивства святого Бориса думав окаянний Святополк, як би ще і Гліба убити, Борис-бо і Гліб були дітьми однієї матері, їх же народила болгариня Володимирові. Послав тому Святополк підступно у град Муром до Гліба, князя муромського, кажучи: "Батько дуже хворий і кличе тебе до себе, хоче бачити тебе. Іди тому швидко з малою дружиною". Блаженний же Гліб був дуже послушливий батькові — зразу, взявши трохи дружини, пішов скоро, аби ще живим застати батька свого, святого Володимира, не чув-бо про переставлення його. Коли прийшов він до гирла Волги, вночі спіткнувся під ним кінь на ямі і пошкодив йому трохи ногу. Через те сів у судно водне і вирушив водним шляхом до Смоленська. Коли ж досягнув урочища, що називалося Смядин, пристали до берега. Тим часом до Ярослава, князя великого Новгородського, прийшла вістка з Києва від Предислави, сестри його, про смерть батька їхнього Володимира і про убивство Бориса від Святополка. І послав Ярослав до Гліба, кажучи: "Не йди до Києва до Святополка, бо батько наш вже помер, а Святополк убив Бориса і тебе хоче убити". Те послання Ярославове наздогнало блаженного Гліба на Смядині, і заридав Гліб вельми, і плакав гірко за батьком і за убитим братом. І ще він на тому місці плакав, як у ту ж годину прибули посланці від Святополка, убивці, і напали раптом з оголеною зброєю, почали в судно Глібове заскакувати. Отроки ж Глібові заніміли зі страху, а святий Гліб, побачивши убивць, підняв руки свої до неба і почав молитися зі сльозами, кажучи: "Суди, Господи, тих, що кривдять мене, і зупини тих, що нападають на мене, візьми зброю і щит і встань на допомогу мені, вийми зброю і зупини тих, що женуться за мною, скажи душі моїй: "Спасення Я твоє". Старійшина ж убивць, окаянний Горлсір, звелів зразу убити Гліба. Тоді кухар Глібів на ім'я Торчин, що стояв ззаду, ворогуючи на пана свого, витягнув ніж свій і взяв ззаду за голову святого Гліба, застромив ніж свій йому в гортань і перерізав її — наче ягня непорочне, заколенням передав смерті, позбавивши його життя цього короткочасного і багатостраждального місяця вересня у 5-ий день, у понеділок, на пам'ять святого пророка Захарії, батька Предтечі, убитого між церквою і вівтарем. І став святий Гліб перед Христом Богом у Небесному Царстві разом з братом своїм Борисом, сповнилися на них слова псалма: "Ось як добре, як красно жити братам разом, у житті безкнечному, на славу святих мучеників". Люті ж убивці після убиття святого Гліба не удостоїли його належного чесного поховання, але кинули тіло його чесне на пустельному місці, недалеко від берега, між двома колодами, трохи гілками прикидавши. І ніхто зі смоленців не відав про тіло убитого князя Гліба, де воно є. Бог же, що не покидає угодника свого, показав людям різними чудами тіло мученикове: то стовп вогненний являвся на тому місці, то свічки горіли, а часом спів ангельський чути було тим, хто поблизу проходив, худобу випасаючи. Тоді через якийсь рік ловці, що вистежували звірів, знайшли те чесне і святе тіло, що лежало ціле, ані звір-бо, ані птах не торкнувся до нього, ані жодного тління не було на ньому, і сповістили у граді. Громадяни ж, весь чин духовний і світський, вийшли з хрестами, взяли тіло страстотерпця, пізнали-бо, що то благовірного князя муромського Гліба Володимировича, на тому місці убитого, і принесли з шаною у град, поклали його в церкві. Бог-бо показав угодинка свого славного смолянам, як же ізраїльтянам колись Иосифові кості.
Окаянному ж Святополкові не досить було крови двох братів, святих страстотерпців Бориса і Гліба, але після убивства їх зразу простягнув убивчу руку і на третього брата — Святослава, князя древлянського, який, довідавшись про злість Святополкову, кинувся втікати в угри. Проте наздогнали його послані від Святополка убивці й убили в горах Угорських. Тоді Ярослав, князь Великого Новгорода, зібравши воєнну свою силу, пішов на Святополка, помщаючись за кров братню. І була боротьба велика і довга між Ярославом і Святополком десь до чотирьох літ: то Ярослав Святополка перемагав і проганяв, то Святополк, допомогу від ляхів здобувши, Ярослава долав. Тоді врешті переможений був Святополк на тому місці, де убив Бориса святого. Коли-бо Святополк, не раз від Ярослава переможений і прогнаний, втікав у печеніги і звідти знову на Ярослава у силі важкій прийшов, тоді Ярослав проти нього вийшов, став на Алті-ріці, де Борис святий списом проколений був, підняв руки свої до неба, помолився до Бога, зі сльозами кажучи: "Кров братів моїх взиває з землі до Тебе, Владико Господи, Боже мій, але прошу Тебе, Всемогутній Творче, Судде найсправедливіший, пометися за кров праведників цих, як же помстився Ти за кров Авелеву на Каїні, поклавши на ньому неприкаяність, так поклади неприкаяність на цьому окаянному Святополкові, щоб не зміг більше проливати крови братньої і християнської". Тоді сказав: "Браття мої, святі Борисе і Глібе, поможіть мені на убивцю цього гордісного". І, закінчивши молитву, сполчив воїнів своїх і мав битву із силою Святополковою, коли сходило сонце, була ж п'ятниця того дня. І билися обидві сторони сильно, і не було такої січі в Русі ніколи ж, за руки-бо бравшись, сіклися, і текла кров потоками по долинах, і ледве до вечора Ярослав здолав і стер зовсім Святополкову силу, і утік Святополк з малою дружиною з тої битви, і побіг в ляхи. Напав же на шляху на нього біс зі страху і розслабив кості його, що не міг він сидіти на коні, і на ношах його несли. Не міг же від хвороби на одному місці перебувати ніде, але все кричав до своїх: "Ось женуться за нами, втікайте!" І втікали з ним. Він же кричав знову: "Ось женуться за нами, втікайте!" І так від місця до місця втікали, несучи його. І пробігли з ним всю Ляську землю (гнаний-бо був гнівом Божим), допоки не прибігли в пустелю між чехами і ляхами, і там він прийняв злому життю своєму недобрий кінець: бісом-бо мучений, помер тілом, разом же й душею, загинув навічно, прийнявши у спадок геєну вогненну. Тіло ж його окаянне дружина його там же, де помер, землі передала, насипавши над ним могилу велику, яка й донині є, і виходить з неї сморід сильний, щоб явити помсту Божу на застереження поганим людям. Благовірний же великий князь Ярослав після війни зі Святополком прийняв цілком княжіння київське і, від війн
