ж після святого хрещення років десь двадцять вісім, коли почав блаженний Володимир хворіти. І в той час приїхав до нього син його Борис, найлюбіший йому з усіх дітей, і прийшла вістка до князя Володимира, що печеніги йдуть раттю на Русь. І сумний був Володимир, що не міг сам вийти проти печенігів на війну, бо хворий був. І прикликав любого сина свого Бориса, названого у святому хрещенні Романом, поручив йому воїв своїх і послав його за Дніпро проти печенігів. Той же скоро пішов і, печенігів не знайшовши, повернувся назад і став на ріці Алті. І ось прийшла до нього вістка, що батько його благовірний, святий великий князь Володимир, переставився на Берестовім і що Святополк, який при тому був, намагається утаїти смерть батькову: тіло-бо, у килим загорнувши і поміст знявши, спустив додолу, тоді повіз вночі у град потай і поставив у Десятинній церкві Пресвятої Богородиці. Блаженний же князь Борис, те чувши, почав плакати за батьком своїм, кажучи: "Горе мені, батьку мій, світло очей моїх, сяйво і зоре лиця мого! Горе мені, як зайшов ти, світло моє, не був я при твоїй кончині, щоб сам я чесне твоє поховав тіло! Чому не міг я поцілувати чесну сивину твою, отче мій!" И инших багато розчулених слів у плачі своєму говорив. Святополк же сів у Києві на престолі отчому самовладно, не йому-бо Києвом володіти після батька годилося, і сповнилося серце його беззаконного владолюбства і Каїнової злісної заздрости. І сказав собі: "Винищу братів моїх всіх і буду єдиним володарем на Русі". І зразу послав підступ свій до брата Бориса, кажучи: "Брате мій любий, хочу з тобою любов мати і до батькового подавання ще більше додам тобі володінь". Це ж казав лукаво, шукаючи, як би знищити Бориса. Киян же скликав, роздав їм дарів багато, проте серце їхнє не було з ним. Тоді пішов вночі до Вишгорода, прикликав таємно до себе Путшу-боярина й инших вишгородських бояр: Тільця, Єловича і Ляшка. І сказав їм: "Скажіть мені правду, чи маєте до мене приязнь усього серця?" Вони ж з Путшею сказали: "Голови наші зі всіма вишгородцями за тебе покладемо". Тоді окаянний Святополк сказав Путші і друзям його: "Тому, що обіцяли за мене покласти ваші голови, ідіть, потай убийте Бориса, брата мого". Вони ж обіцяли зробити так. Князь же Борис стояв тоді на Алті-ріці, і казали йому київські бояри: "Піди в Київ і сядь на престолі отчому, ось-бо і воїнство отче з тобою". І сказав їм блаженний Борис: "На старшого брата не піду, його ж за батька маю". Те чувши, бояри і воїни пішли собі від нього, а святий Борис залишився зі своїми отроками і хотів іти до брата Святополка, щоб поклонитися йому, віддаючи честь як старшому братові і найголовнішому князеві. І прийшов до святого Бориса один таємний вісник, сповіщаючи про злий умисел Святополка, що хоче його убити і вже на те посилає убивць. Святий же не йняв тому віри, знаючи, що нічим не прогрішився проти Святополка, не сподівався такого зла від брата. Проте бентежився думкою у день той, і печаллю був одержимий, і поклався на Бога. Був же день той суботою, і увійшов у шатро своє, молився з плачем до Христа Бога і до Пречистої Богоматері. У святу неділю, вельми рано вставши, звелів єрею утреню співати, а сам молився до Господа ревно. Бояри вишгородські, яких послав Святополк, тої ночі підійшли близько і чули блаженного Бориса, який співав утреню, стояли. Сповіщено ж було Борисові святому, що наблизилися вже убивці від Святополка, щоб убити його, — ще ревніше почав молитися, кажучи: "Господи, як багато моїх ворогів на мене, багато їх постало проти мене".
І далі той псалом. І знову читав Псалтир, з великим розчуленням промовляв псалом, в якому є слова такі: "До Тебе прив'язаний з лона, з лона матері моєї, Бог Ти мій, не відступи від мене, бо скорбота близько, і нема кому помогти мені, обступило мене биків багато, бики грубі тримають мене, відкрили на мене пащі свої, наче лев, шматуючи і рикаючи... Обступило мене псів багато, сонм лукавих тримає мене... Ти ж, Господи, не віддаляй допомоги своєї від мене на заступництво моє, почуй, забери зі зброї душу мою, з руки собачої єдинородну мою". І далі. Після закінчення утрені, дивлячись на ікону Христову, з плачем говорив: "Господи Ісусе Христе, цим людським образом явився Ти на землі задля спасення нашого і захотів волею своєю на хресті бути прибитому за гріхи наші. Ти і мене сподоби в Ім'я Твоє перетерпіти страждання це, яке не від супротивних, але від брата свого прийняти маю неповинно, і не став йому, Господи, це за гріх". І, помолившись досить, поклався на волю Господню. І ось окаянні вбивці, наче звірі люті, раптом напали зі зброєю, з оголеними мечами і списами, і вскочили в шатро самі бояри вишгородські окаянні: Путша, Тілець, Єлович і Ляшко — вдарили Бориса святого списами, і прокололи його, і впав мученик на землю, і лежав у крові своїй. Один же з вірних отроків його, Георгій на ім'я, родом угрин — його вельми любив Борис святий, і мав він гривну золоту, яку Борис на нього поклав, — упав на тіло пана свого, кажучи: "Не покину тебе, пане мій любий, але де краса тіла твого в'яне, там і я закінчу життя своє". І його там-таки списом простромили. А що не могли швидко зняти з нього золотої гривни, відтяли голову його і геть викинули, і так зняли гривну. І через те неможливо було потім знайти тіла Георгієвого між трупами, багатьох-бо тоді вибили мечами отроків Борисових. Цей Георгій-угрин, любий отрок святого Бориса, братом був рідним преподобному Мойсею-угринові, що за чистоту від жінки-ляшки постраждав, про нього ж у Патерику Печерському більше написано. Святого ж страстотерпця Бориса окаянні убивці, загорнувши в шатро, поклали на колісницю і повезли з собою, ще ледь дихаючого. І ось зустріли їх два варяги, послані від Святополка. Побачивши, що святий Борис ще дихає, один з них зразу витягнув меча свого і встромив у серце святому, і так загинув Борис святий у 24-ий день місяця липня, на пам'ять святої мучениці Христини, у день недільний, і прийняв вінець мученицький від Господа. Тіло ж його чесне привезли убивці до Вишгорода, таємно поховали в дерев'яній церкві Святого Василія.
Після
